Санітарний кордон

Важкий чавунний люк колектора під мостом на Харківській піддався з противним, іржавим скреготом, який, здавалося, рознісся луною на половину мертвого міста. Макс зціпив зуби, налягаючи на металевий край усім тілом, поки Соломія, впираючись ногами у вогкий бетон набережної, тягнула кришку на себе. У щілину, що утворилася, миттєво війнуло таким смородом, що Макс ледь не виплюнув свій сірий кубик "живильної суміші", з'їдений ще вранці.

Це був концентрований запах сірководню, гнилого металу, застояної хімії та якогось тваринного мускусу.

— Оце так амбре... — прохрипів хлопець, затискаючи ніс рукавом свого брудного худі. — Це не колектор, це пряма кишка якогось кібер-динозавра. Ми точно маємо туди лізти?

— У нас тринадцять хвилин, Максе, — жорстко відрізала Соломія. Її обличчя в тьмяному світлі вуличних ліхтарів, що пробивалося крізь жовтий смог, було зосередженим і блідим. — Оксанин таймер уже йде. Камери Сектору ТР сліпі просто зараз, але якщо ми не опинимося всередині до того, як сервери перезавантажаться — нас розірвуть на шматки автоматичні турелі у внутрішньому дворі. Спускайся. Я закрию люк.

Макс кинув останній погляд на токсичне небо Сум 2055 року, перекинув ноги через край і почав спускатися по слизьких, вкритих якоюсь чорною слиззю металевих скобах, вмурованих у стіну шахти.

Темрява підземелля проковтнула його миттєво. Через секунду над головою гупнув чавунний люк, відрізаючи їх від зовнішнього світу і занурюючи в абсолютний, непроглядний морок.

Соломія спустилася слідом. Вона дістала свій перепрошитий комунікатор і увімкнула ліхтарик. Вузький, холодний промінь висвітлив гігантську бетонну трубу діаметром зо три метри. Води тут майже не було — лише густа, масляниста чорна рідота, що текла тонким струмочком по самому дну, утворюючи смердючі калюжі. Стіни колектора були вкриті дивним наростом, схожим на пульсуючу плісняву, яка злегка фосфоресціювала слабким фіолетовим світлом.

— Оксано, ти на зв'язку? — Макс постукав по своєму бездротовому навушнику. — Ми в трубі. Починаємо рух.

У відповідь пролунав лише глухий тріск статики.

— Оксано? Прийом! База, відповісти зумеру! — він спробував ще раз, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині.

— Глухо, — Соломія подивилася на екран свого пристрою. — Сигнал не проходить. Або бетон надто товстий, або...

Вона не договорила. Те, що Оксана залишилася в насосній станції сама, і те, що зв'язок обірвався саме тоді, коли напруга досягла піку, не віщувало нічого доброго. Але повертатися вони не могли. Життя Тараса залежало від того, наскільки швидко вони подолають цей кілометр під землею.

— Ідемо, — скомандувала колишня староста, ступаючи в чорну рідоту. Звук її кроків відлунював від склепінь труби багатократним, моторошним ехо.

Макс пішов за нею, намагаючись ступати слід у слід. — Слухай, а звідки тут узагалі ця труба? — запитав він, намагаючись порушити гнітючу тишу, яка тисла на мозок гірше за страх. — Я ж місцевий, із 2024-го. Під мостом на Харківській ніколи не було такого гігантського зливу. Ми тут на байдарках плавали.

— Її побудували в тридцятих роках, одразу після встановлення Купола, — Соломія світила ліхтариком уперед, її голос був рівним, але Макс відчував у ньому ледь помітне тремтіння. — Коли місто ізолювали, всі відходи виробництва, вся токсична хімія з заводів перестала виводитися за межі регіону. Її скидали сюди. У підземні резервуари. Це дренажна артерія колишнього заводу "Електрон".

— Тобто ми зараз ідемо по руслу річки з отрути? Клас. Просто десять із десяти за вибір локації для спавну.

— Отрута — це найменша з наших проблем, — вона раптом зупинилася і підняла руку, стиснуту в кулак. Жест, який означав абсолютну тишу.

Макс завмер, ледь не втративши рівновагу на слизькому бетоні. Попереду, метрів за п'ятдесят, де промінь ліхтарика вже розсіювався в темряві, пролунав звук.

Це не був плескіт води чи гудіння труб. Це було тихе, багатолапе шарудіння. Ніби хтось великий і пазуристий перебирав ногами по стіні колектора. Потім пролунав низький, вібруючий писк — такий гучний, що він більше нагадував гавкіт собаки з зірваними голосовими зв'язками.

— Це... пацюколов? Як у бібліотеці? — пошепки запитав Макс, відчуваючи, як серце провалюється в шлунок. У нього досі не було жодної зброї, навіть того важкого інструменту, який він залишив Оксані.

— Гірше, — Соломія повільно опустила промінь ліхтарика вниз, щоб не привертати увагу. — Пацюколови — це машини. А це... об'єкт їхнього полювання. Ті, хто вижив після зливу хімікатів.

У темряві попереду спалахнули дві жовті, фосфоресціюючі цятки. Очі. Вони були занадто далеко одне від одного, щоб належати звичайному щуру.

Силует тварини повільно виступив із мороку. Вона була розміром із дорослого пітбуля. Її тіло було покрите не шерстю, а жорсткими, схожими на дріт щетинками та гнійними виразками, що світилися фіолетовим у темряві. Хвіст був товстим, лускатим і безволосим, як корабельний канат. З пащі, кривої від мутацій, капала густа слина, оголюючи два ряди жовтих, як долота, різців, здатних перегризти арматуру.

Мутант повів носом, втягуючи повітря. Він відчув їх.

— Трясця... — Макс мимоволі зробив крок назад. — Якщо ця штука кинеться, нам гайки. Вона нам ноги відгризе за секунду!