Паперові привиди

Нічні Суми 2055 року нагадували гігантську, ідеально спроєктовану клітку, яку забули накрити тканиною, залишивши мешканців під сліпучими прожекторами наглядача.

Макс і Соломія ховалися в глибокій, чорній тіні залишків бетонної зупинки на вулиці Героїв Сумщини. Над ними, на висоті п'ятого поверху, безшумно пропливав масивний патрульний дирижабль Служби Внутрішньої Безпеки. Його черево було всіяне прожекторами, які повільно, методично розрізали густий жовтуватий смог, нишпорячи по дахах та порожніх вулицях. Світло від прожекторів мало неприємний, медично-синій відтінок, і від нього по шкірі бігли мурашки.

Хлопець втиснувся у вогку стіну, намагаючись злитися з каменем. Він відчував, як тремтить плече Соломії, притиснуте до його куртки.

— Бляха, це чисте самогубство, — прошепотів Макс, проводжаючи поглядом синій промінь, який мазнув по асфальту за два метри від їхніх ніг. — Ми зараз лутаємо це місто чисто як у грі Rust на якомусь хардкорному сервері. Тільки зброї в нас нуль, замість броні — ганчір'я, і якщо нас тут зловлять оці літаючі праски, респауну вже не буде.

— Що таке респаун? — так само тихо, ледь ворушачи губами, запитала Соломія. Її блакитні очі уважно сканували простір попереду, вираховуючи таймінги патрулів.

— Це коли ти помираєш і з'являєшся заново в безпечному місці. У вас тут, я так розумію, ця функція вирізана розробниками.

— У нас тут немає безпечних місць, — гірко відказала колишня комсомолка. — Дирижабль пішов на розворот над Пслом. У нас є рівно сімдесят секунд, поки сканери сусіднього сектора не перекриють цю зону. Давай!

Вони зірвалися з місця, перебігаючи ідеально рівну, порожню дорогу.

Їхньою метою була монументальна, похмура будівля, яка колись, у світі Макса, називалася обласною науковою бібліотекою. Зараз це був бетонний саркофаг. Усі вікна перших трьох поверхів були наглухо закладені шлакоблоками та залиті гідроізоляцією. Над масивним центральним входом, що нагадував портал до бункера, тьмяно світився неоновий напис: "ДержСховище Ідеологічної Літератури №1. Знання поза Планом — це Зрада".

— Чому ми просто не можемо знайти карту в "Чебурнеті"? — Макс важко дихав, коли вони притислися до бічної стіни Сховища, де не діставало світло вуличних ліхтарів. — Оксана ж хакер. Вона могла б стягнути креслення підземель на свій ноут.

— Тому що в "Чебурнеті" немає справжніх креслень, Максе, — Соломія дістала з кишені невеликий магнітний відмикач — ще один трофей із її минулого життя старости. Вона почала возитися зі старою технічною дверцею, яка колись служила для розвантаження макулатури. — Режим переписує цифрову історію щодня. Якщо інфраструктуру старого заводу "Електрон" переобладнали під Сектор ТР, то всі старі комунікації, дренажні труби, теплотраси, які вели туди, були цифрово стерті. В ідеальному місті Архітектора немає сліпих зон. Але вони є під землею.

Дверцята тихо клацнули. Магнітний замок піддався, видавши слабкий писк.

— Папір неможливо стерти одним кліком, — продовжила дівчина, з зусиллям тягнучи на себе важку, іржаву стулку. — Коли тридцять років тому заборонили "нестандартизовану" літературу і старі креслення, їх не спалили. Архітектор занадто бюрократичний для вогнищ. Їх просто звалили сюди, в мінусові поверхи Сховища. А оскільки папір ніхто не читає вже два покоління, рівень електронної безпеки тут мінімальний. Для Режиму це просто склад органічного сміття.

Вони пірнули в непроглядну темряву технічного коридору. Соломія обережно зачинила за ними дверцята. Відрізані від шуму міста, вони опинилися в абсолютній тиші.

Тут пахло так, як пахне зупинений час: сухим пилом, цвіллю та солодкуватим, тлінним ароматом старої целюлози.

Макс дістав із кишені малесенький світлодіодний ліхтарик-брелок, який він дивом не загубив ще з 2024 року. Кволий промінь розрізав темряву, вихопивши з неї бетонні сходи, що вели кудись глибоко вниз.

— Це як копати вертикально вниз у Minecraft, — пробурмотів Макс, обережно ступаючи на першу сходинку. — Повний рандом. Ніколи не знаєш, чи впадеш у лаву, чи натрапиш на кріпера. Тільки тут замість кріперів — кібер-КДБ. І якщо ми не знайдемо цей клятий план підземель, Тарасу зроблять повний вайп пам'яті.

Соломія промовчала, але Макс помітив, як її щелепа міцно стиснулася. Думка про те, що роблять із людьми в Секторі ТР, отруювала її свідомість сильніше за смог на вулицях. Вони швидко, намагаючись не шуміти, спустилися на два марші вниз.

Перед ними відкрився гігантський підземний зал архіву.

Світлодіод Макса міг освітити лише кілька метрів простору, але навіть цього вистачало, щоб відчути масштаб. Нескінченні ряди металевих стелажів губилися в темряві, наче колони в якомусь покинутому підземному храмі. На полицях лежали тисячі, десятки тисяч книг, підшивок газет, тубусів із кресленнями. Деякі з них були акуратно запаяні в пластик, інші просто гнили, перетворюючись на труху під впливом вогкості.

Атмосфера була гнітючою. Це було кладовище людської думки.

— Архітектурний відділ має бути в секторі "Д", це північне крило, — прошепотіла Соломія, орієнтуючись за старими, ледь помітними трафаретними написами на торцях стелажів. — Тримайся поруч. Тут можуть бути автономні пацюколови.

— Пацюколови? Сподіваюся, це просто такі великі мишоловки?