Сектор ТР

Атмосфера в аудиторії 302 Сумського фахового коледжу харчової промисловості була настільки густою від нудьги та запаху синтетичного озону, що її можна було різати ножем. Ранкове сонце пробивалося крізь брудні, затягнуті енергозберігаючою плівкою вікна, малюючи тьмяні квадрати на металевих столах студентів.

Тарас стояв біля голографічної дошки, яка періодично блимала зеленим і видавала тихий, роздратований писк. На ньому був засмальцьований синій халат майстра виробничого навчання, який сидів на ньому, як на корові сідло. В руках він тримав старий, потертий "ДержПневмо-Таб" — пристрій, що нагадував цеглину з екраном, — і намагався читати лекцію з "Теорії завантаження протеїнових масивів у синтезатори третього покоління".

Його лекція була жахливою. Тарас ненавидів теорію, особливо ту, що була написана бюрократичною мовою Режиму 2055 року. Він був механіком, людиною дії, яка звикла спілкуватися з технікою мовою гайкових ключів та синьої ізострічки, а не "сегментації біомаси".

— ...отже, товариші студенти, — бубнів Тарас, не підводячи очей від екрана таблета, — сегментація біомаси відбувається згідно з протоколом "Харчопром-Держстандарт 20:55", параграф сорок два, підпункт "б"... Це означає, що завантажувальний шнек має обертатися зі швидкістю тридцять два оберти на хвилину, щоб уникнути... е-е-е... передчасної коагуляції протеїну. Зрозуміло?

Аудиторія мовчала. Двадцять підлітків у однаковій сірій формі сиділи ідеально рівно, поклавши руки на столи. Їхні погляди були спрямовані на Тараса, але в очах панувала порожнеча. Дехто з них періодично кліпав, і в глибині їхніх зіниць спалахували мікроскопічні червоні вогники — ознака того, що їхні чипи лояльності перебували в режимі пасивного запису інформації. На задній парті хтось тихо, механічно сопів.

Над головою Тараса, під стелею, завис невеликий дрон-наглядач — куля з полірованого металу з трьома червоними лінзами камер. Він безшумно обертався, скануючи аудиторію на предмет "девіантної поведінки". Тихий гул його антигравітаційних двигунів був єдиним звуком, окрім монотонного голосу Тараса.

— Який крінж, — пробурмотів Тарас собі під ніс сленгом Макса, який раптом здався йому неймовірно влучним.

Він нарешті відірвав погляд від таблета і подивився на студентів. Його інженерна душа страждала від цього видовища. — Слухайте, хлопці та дівчата, — раптом сказав він, відкладаючи пристрій убік. Його голос став гучнішим і жорсткішим. Дрон-наглядач під стелею миттю розвернувся всіма трьома камерами на нього, а його гудіння стало трохи гучнішим. — Це все бюрократична нісенітниця. Яка різниця, тридцять два оберти чи тридцять три? Якщо ви хочете, щоб ваш синтезатор не забивався кожні дві години, вам треба не протоколи вчити, а техніку відчувати.

За його спиною голографічна дошка несподівано блимала і видала гучний, тривожний сигнал. На екрані з'явився напис: "УВАГА. ВІДХИЛЕННЯ ВІД ЗАТВЕРДЖЕНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ. ПОВЕРНІТЬСЯ ДО ТЕКСТУ."

— Я вам розкажу, як це працює насправді, — продовжив Тарас, ігноруючи дошку. Азарт механіка, який нарешті може говорити про справжню справу, переміг страх перед Режимом. — Коли шнек завантажує масу, він створює тиск. Якщо маса занадто в'язка — а вона завжди занадто в'язка, бо Держплан економить на розчинниках — шнек починає перегріватися. Ви це відчуєте за запахом паленої ізоляції. Тоді треба не швидкість міняти, а...

Він не встиг договорити. В аудиторії раптом згасло основне світло. Замість нього під стелею заблимали тривожні сині ліхтарі аварійного освітлення. Голографічна дошка погасла. Дрон-наглядач різко злетів вище і видав пронизливий сигнал тривоги.

Учні, як по команді, синхронно повернули голови до дверей аудиторії. На їхніх обличчях вперше за всю лекцію з'явилася емоція — тваринний, первісний страх.

Важкі металеві двері аудиторії з гуркотом розсунулися в боки.

На порозі стояли троє. Це були не звичайні патрульні Безпеки в громіздких екзоскелетах. Ці троє були одягнені в бездоганно пошиті довгі плащі з чорної синтетичної шкіри, які ледь помітно переливалися в синьому аварійному світлі. Обличчя їхні були приховані глухими масками з композитних матеріалів, з вузькими червоними візорами замість очей. На їхніх грудях холодно світилися срібні значки у формі шестірні, обплетеної блискавкою — символ Кібер-КДБ, елітного підрозділу, який займався "технологічними диверсіями та ідеологічними помилками в коді".

За ними, в коридорі, виднілися силуети двох важких бойових дронів-павуків, націлених прямо в аудиторію.

Тарас завмер. Його серце пропустило удар. Гайковий ключ, який він за звичкою крутив у руках, з тихим брязкотом впав на металеву підлогу.

Один із агентів, той, що стояв посередині, зробив повільний крок уперед. Його кроки були безшумними, а постава — неприродно ідеальною. Він не йшов, він ковзав, мов тінь.

— Тарас. Спецконтингент НДІ-7. Майстер виробничого навчання, — пролунав голос з-під маски. Він був механічним, позбавленим будь-яких людських інтонацій, посилений голосовим модулятором. — Вас ідентифіковано як джерело технологічної аномалії рівня "Омега".

Агент підняв руку, і з його передпліччя з клацанням висунувся тонкий металевий циліндр — портативний сканер. Він направив його на Тараса.

— Виявлено несанкціоноване втручання в апаратне забезпечення службового транспорту директора коледжу. Використання заборонених мікросхем невідомого походження. Впровадження девіантного програмного коду, що імітує "капіталістичні стандарти підключення", — монотонно карбував агент. — Це кваліфікується як "технологічна диверсія проти основ Режиму". Код 20:55.