Чіп-тюнінг для номенклатури

Червоне світло Хроно-Ядра заливало бункер, змушуючи тіні на стінах танцювати в ритмі наближення кінця світу. Сирена критичного перевантаження вила так, що закладало вуха. Макс, Оксана і Соломія з жахом дивилися на просторовий розрив, який почав розширюватися, поглинаючи магнітні кільця.

Але Тарас у цей момент дивився не на Ядро. Його погляд зупинився на розбитому чорному фургоні Безпеки, на якому він сюди прорвався. Його інженерний мозок, загартований стресом, гарячково шукав рішення, прокручуючи події останньої доби. Якби він тільки знав, до чого призведе його звичка робити все "по-людськи", а не за ГОСТом...

Щоб зрозуміти, як саме Тарас опинився під перехресним вогнем у цьому бункері, і чому Служба Безпеки взагалі звернула увагу на скромного майстра з коледжу, потрібно було відмотати час на двадцять чотири години назад. У той самий момент, коли його геніальність зіграла з ним найзліший жарт.

За добу до подій у бункері. Сумський фаховий коледж харчової промисловості. Гаражний бокс Сектору С.

Повітря в гаражі було сизим від вихлопних газів і пахло паленою каніфоллю. Посеред просторого боксу, освітленого мерехтливими люмінесцентними лампами, висів гордість вітчизняного автопрому 2055 року — ВАЗ-2107М "Левітація". Або, як його позаочі називали студенти, "Летюча Цеглина".

Це був транспортний засіб директора коледжу, товариша Коваленка. Ззовні машина виглядала майже так само, як класична "сімка" з вісімдесятих років минулого століття: незграбні рублені форми, фірмова хромована решітка радіатора, чорний глянцевий колір. Але замість коліс під розширеними колісними арками монтувалися чотири масивні магнітні котушки у свинцевих кожухах. Замість багажника горбився реактор холодного синтезу, а з вихлопної труби виривався не дим, а іонізоване синє свічення.

Тарас стояв під левітуючою машиною, витираючи руки брудним ганчір'ям. Поруч, нервово переминаючись з ноги на ногу, стояв сам директор Коваленко — огрядний чоловік у тісному сірому френчі, з обличчям, що нагадувало перестиглий помідор.

— Я не розумію, товаришу майстер! — кричав директор, перекриваючи гул вентиляції. — Ви відремонтували робота-прибиральника за п'ять хвилин! А моя службова машина не може нормально зависнути вже третій день! Мене заколисує! Мене, номенклатурного працівника вищої ланки, нудить у власному транспорті! Завтра Пленум Міськкому, а моя "сімка" клює носом, як п'яний вантажник!

— Товаришу директор, — Тарас намагався говорити спокійно, хоча всередині в нього все кипіло від абсурдності ситуації. — Механіка тут ні до чого. У вас вигорів блок синхронізації магнітних полів. Ось цей.

Він кинув на залізний верстат масивну, обгорілу чорну коробку вагою кілограмів п'ять.

— Радянські інженери... вибачте, інженери нашого славетного Режиму, зібрали його на аналогових реле. Реле зносилися. Магнітні котушки працюють врізнобій. Права передня дає тягу із запізненням у півсекунди, тому вас і хитає. Мені потрібна нова деталь. Блок БСМ-4.

— Нова деталь?! — Коваленко аж задихнувся від обурення. — Ви знаєте, скільки інстанцій треба пройти, щоб отримати БСМ-4 зі складу Держрезерву? Три тижні паперової тяганини! Плюс резолюція комітету з ідеології! Ви що, пропонуєте мені їхати на Пленум у громадському маглев-тролейбусі разом із простими біоодиницями?! Та мене засміють! Якщо машина не полетить рівно до вечора — я відправлю вас на переробку в третій цех!

Директор круто розвернувся і покрокував до виходу, його важкі черевики відлунювали по бетону.

Тарас залишився сам у гаражі. Він важко зітхнув, дивлячись на обгорілий блок. — Відправте мене краще назад у 2024-й, ідіоти, — пробурмотів він.

Він підійшов до верстата і розкрутив корпус згорілого модуля. Усередині була справжня катастрофа: розплавлена пластмаса, почорнілі мідні котушки і примітивні транзистори розміром із сірникову коробку. Відновити це було неможливо.

Йому потрібен був контролер. Щось, що могло б зчитувати дані з гіроскопа машини і миттєво роздавати ШІМ-сигнал на чотири магнітні котушки, балансуючи їхню тягу.

Тарас витягнув зі своєї сумки, з якою перенісся в часі, невеликий пластиковий контейнер-органайзер. У ньому він зазвичай носив дріб'язок для ремонту електроніки: резистори, світлодіоди... і мікроконтролери.

Його погляд зупинився на маленькій, синій платі розміром із половину сірникової коробки. Це була плата ESP32 — дешевий китайський мікроконтролер із вбудованим Wi-Fi та Bluetooth модулем, який у його часі коштував пару сотень гривень. Тарас планував зробити з нього "розумну" годівницю для кота.

— А знаєш що, друже? — Тарас гірко посміхнувся, дивлячись на мікросхему. — Кіт почекає. Сьогодні ти будеш керувати літаючими Жигулями.

Робота закипіла. Інженерний азарт узяв своє. Тарас вирізав усю згорілу начинку з масивного радянського блоку. Він роздрукував на своєму підпільному 3D-принтері невеликий адаптер-перехідник. Потім почалася ювелірна пайка. Він під'єднав контакти управління багатотонними магнітними котушками до крихітних GPIO-пінів на ESP32. Для живлення довелося спаяти понижуючий трансформатор, бо бортова мережа "Жигуля" видавала дикі скачки напруги.

Усе це він щедро зафіксував термоклеєм і замотав кількома шарами своєї фірмової синьої ізострічки.

Наступний етап — код. Тарас дістав Оксанин ультрабук (це було ще до того, як вона влаштувалася в Держплан) і швидко написав примітивний PID-регулятор на C++. Код мав просто зчитувати нахил кузова і додавати або зменшувати потужність на потрібну котушку. Десять хвилин — і прошивка була залита в плату.