Зчитувач примар

Перехід крізь просторово-часовий розрив нагадував стрибок у крижану ополонку, наповнену битим склом і статичною електрикою. Макс відчув, як його тіло на мить розтягнулося на нескінченну кількість пікселів, а у вухах залунав оглушливий білий шум. Повітря зникло, замінене вакуумом, у якому не було ні верху, ні низу.

А потім реальність з розмаху вдарила його по обличчю.

Він важко гепнувся на холодну кахельну підлогу, боляче забивши коліно. Поруч із глухим стогоном приземлилася Соломія. Позаду них розрив видав звук, схожий на схлип вмираючого кита, і схлопнувся, залишивши по собі лише стійкий запах озону та паленої міді.

— Живі? — пролунав знайомий, різкий голос.

Макс підняв голову. Перед ним, спираючись на масивний металевий пульт, стояла Оксана. Її волосся було розкуйовджене, на щоці темніла смуга мазуту, але в очах горів шалений тріумф. Навколо них простягався гігантський підземний бункер. Стіни були обшиті товстими свинцевими плитами, а під стелею тягнулися лабіринти вентиляційних труб, що гули від напруги.

— Оксано! — Макс ледь не розплакався від полегшення. Він схопився на ноги і незграбно обійняв її. — Я думав, тебе вже відформатували в тому Держплані! Це був такий спідран по мінному полю, я ледь не посивів!

— Відформатуєш мене, як же, — вона кволо посміхнулася, поплескавши хлопця по спині. Потім її погляд перемістився на Соломію, яка повільно підводилася з підлоги, обтрушуючи брудну, розірвану комсомольську форму.

Оксана напружилася, інстинктивно роблячи крок назад. — А це ще хто? Та сама ідеальна староста, яка ледь не здала нас у першу ж ніч? Ти притягнув сюди хвіст Безпеки, Максе?!

— Відбій тривоги, вона тепер з нами, — Макс став між ними, піднімаючи руки. — Вона спалила свій чип. Вона девіантка, як і ми. Її система хотіла обнулити. Коротше, вона тепер у нашій паті.

Соломія мовчки кивнула, дивлячись на Оксану з сумішшю поваги і настороженості. — Твій віртуальний тунель через балансувальник навантаження Держплану... Це було геніально. Ти змусила їхню систему боротися саму з собою.

— Дякую. Намагаюся тримати марку 2024 року, — Оксана трохи розслабилася, але одразу ж спохмурніла. — Але в нас проблема. Величезна. Я дісталася сюди через технічні шахти, як і казав teramix. Але подивіться туди.

Вона вказала на протилежний кінець залу.

Там, за броньованим склом товщиною з долоню, знаходилася величезна кругла камера. У центрі камери висіла в повітрі, підтримувана магнітними полями, конструкція, що нагадувала серцевину зірки. Вона пульсувала сліпучо-блакитним світлом, і від цього світла в повітрі утворювалися мікроскопічні тріщини простору. Це було Хроно-Ядро. Машина, яка розірвала час і тепер повільно пожирала Суми.

— Ми біля самої мети, — сказала Оксана, підходячи до масивних сталевих гермодверей, що вели в камеру Ядра. — Але ці двері... Вони не підключені до мережі "Чебурнету". Взагалі. Це абсолютний air gap — фізична ізоляція. Їх неможливо хакнути дистанційно.

Вона вказала на панель біля дверей. Там не було ні клавіатури, ні сканера сітківки. Лише вузька, довга щілина для якоїсь масивної картки.

— Система допуску "Омега-Плюс", — прошепотіла Соломія, бліднучи. — Біометрія тут не працює, бо біометрію можна підробити. Вони використовують фізичні ключі. Магнітні перфокарти зі складним індукційним малюнком. Такі карти є лише у Головного Архітектора та членів Міськкому. Без неї ці двері витримають прямий ядерний удар.

Макс схопився за голову. — Тобто ми прийшли до фінального боса, а двері на арену закриті, бо в нас немає квестового предмета?! Крінж! І де ми візьмемо цю карту? Виб'ємо з перехожого бюрократа?

Раптом стіни бункера здригнулися від потужного удару. Зі стелі посипався бетонний пил і шматки іржі. З боку вантажного шлюзу, що вів до транспортних тунелів, пролунав страшенний гуркіт металу, що мнеться.

Усі троє миттєво відскочили в укриття за масивні колони.

Вантажні ворота шлюзу вигнулися всередину, петлі жалібно заскреготали і луснули. У бункер, розкидаючи іскри від зіткнення з бетоном, влетів чорний броньований фургон Служби Безпеки. Його антигравітаційні кільця натужно вили, а правий борт був зім'ятий так, ніби його жував механічний динозавр.

Фургон різко загальмував, розвернувшись боком, і з силою вдарився об стіну. Двигуни закашляли сизим димом і затихли.

Дверцята водія відчинилися з ноги. З кабіни, лаючись на чому світ стоїть, вивалився Тарас. У руках він стискав свій незмінний гайковий ключ, а його обличчя було чорним від кіптяви.

— Тарасе! — Оксана вибігла з укриття.

— Оце так підвіска в цього корита! — прогарчав інженер, хапаючись за поперек. Він сплюнув на підлогу і подивився на свій транспорт. — Вся спина в синцях. Напхали антигравів, а амортизатори поставити забули. Радянські конструктори, бляха-муха... О, всі в зборі!

— Ви... ви викрали бойовий глісер "Гончаків"? — очі Соломії стали розміром із блюдця. Вона дивилася на Тараса так, ніби він був божеством хаосу. — Як ви обійшли ДНК-блокатор запалення?!

— Який ще ДНК-блокатор? Я просто замкнув стартер викруткою і перерізав шланг подачі гальмівної рідини на бортовому комп'ютері, щоб він не міг перехопити управління, — відмахнувся Тарас, підходячи до них. Він оглянув Макса і Соломію. — Бачу, комсомол тепер із нами. Добре. Зайві руки не завадять. Що у нас по статусу? Я розніс половину Сектора С, поки виривався, так що часу в нас обмаль.