Дефрагментація душі

Сморід у підземному колекторі під колишнім заводом "Електрон" був густим і багатошаровим. Він складався із запаху гнилого металу, переробленої синтетики, іржавої води та якогось їдкого хімічного реагенту, від якого миттєво починало дерти в горлі.

Макс і Соломія бігли вузьким бетонним карнизом уздовж широкої труби, по якій з глухим гуркотом неслася темна, в'язка рідина. Єдиним джерелом світла тут були колонії біолюмінесцентного моху — генетично модифікованого грибка, який Режим вивів спеціально для поглинання радіаційних витоків. Цей мох покривав стіни липкими плямами і випромінював хворобливе, пульсуюче жовто-зелене сяйво, перетворюючи підземелля на декорації до найгіршого горор-фільму.

Над головами, у сплетінні товстих кабелів і свинцевих труб, раз у раз іскрили пошкоджені контакти, скидаючи в темряву снопи синіх іскор.

— Сюди! — різко прошепотіла Соломія, хапаючи Макса за рукав худі.

Вона потягнула його вбік, у вузьку нішу, закриту масивними, напівзгнилими металевими дверима з написом "Технічний вузол 4-Б. Не входити без костюма хімзахисту". Двері не були замкнені — замок давно розсипався від корозії. Вони ввалилися всередину, і Соломія з неймовірним зусиллям навалилася на іржаве полотно, зачиняючи його за ними. Пролунав важкий металевий брязкіт, який відлунням рознісся трубами.

Вони опинилися в абсолютній, непроглядній темряві маленької насосної станції.

Кілька хвилин чулося лише їхнє шалене, хрипке дихання. Макс притулився спиною до холодного бетону і повільно сповз на підлогу. Його легені горіли, ноги тремтіли від перенапруження, а серце, здавалося, намагалося пробити грудну клітку.

Десь далеко, за товщею стін, долинали приглушені звуки ударів і крики — кібер-дружина закінчувала зачистку "Вулика".

Макс тремтячими руками дістав з кишені смартфон. Він натиснув кнопку живлення. Екран слабко блимнув, висвітивши логотип завантаження, показав жалюгідний "1%", після чого дисплей пішов сірими смугами і згас остаточно. Цього разу — назавжди.

— Блекаут, — глухо промовив Макс у темряву. — Мобіла здохла. Останній шматок нормального світу просто вирубився. Ми сидимо в якійсь радіоактивній дупі, без зв'язку, без світла, без зброї.

Він обхопив голову руками, відчуваючи, як накочується панічна атака. — Це повний, абсолютний фініш. Тарас там заблокований з тими залізними псами... Оксана взагалі невідомо де, може, її вже стерли з вашої хворої бази даних! А я... я нічого не можу зробити. Я просто зумер із мертвою цеглиною в руках.

У темряві почувся шурхіт. Соломія опустилася на підлогу поруч із ним. Її дихання було уривчастим, з легким свистом — опік на грудях, де вона спалила свій чип лояльності, давався взнаки.

— Система... Система завжди перемагає, — її голос був тихим, майже невпізнанним. У ньому більше не було тієї сталевої комсомольської впевненості. Він тремтів, розсипаючись на друзки, як битий піксель. — Я активувала протокол самознищення ідентифікатора. Згідно з параграфом 14 Статуту Безпеки, я тепер — біосміття. Девіант нульового рівня. Будь-який громадянин зобов'язаний повідомити про моє місцезнаходження. Будь-який патрульний має право ліквідувати мене без попередження.

— Ласкаво просимо в клуб біосміття, — гірко хмикнув Макс. — Чілимо на самому дні харчового ланцюга.

— Ти не розумієш, — вона різко вдихнула повітря. У темряві Макс відчув, як вона підтягнула коліна до грудей і обхопила їх руками. Ця ідеальна, незламна дівчина-кіборг зараз виглядала як налякана дитина. — Я п'ятнадцять років вірила, що ми будуємо рай. Нам казали, що Епоха Споживання — це ваш 2024 рік — була часом хаосу, бруду і тваринних інстинктів. Що ви знищували планету і вбивали одне одного заради папірців і віртуальних лайків.

— Ну, частково вони мали рацію про лайки і бруд, — зітхнув Макс. — Але ми хоча б могли вибирати, який саме бруд нам місити.

— Наш Режим обіцяв ідеальну математичну гармонію, — продовжувала Соломія, ніби не чуючи його. Її слова лилися суцільним потоком, ніби вона намагалася виправдати все своє життя перед ним. І перед собою. — Немає голоду, бо Держплан вираховує кожну калорію. Немає злочинності, бо Система аналізує наміри ще до скоєння злочину. Немає розчарувань, бо немає завищених очікувань. Усе за ГОСТом. Усе за планом. Я була найкращою. Я була ідеальною шестірнею в цьому механізмі.

Вона замовкла на мить. Макс чув лише, як десь капає вода, розбиваючись об іржаві труби.

— А потім ти показав мені той пристрій, — її голос зірвався. — Ти дав мені послухати той звук... ту пісню з гітарою. Вона була нелогічною. Її амплітуда порушувала всі норми акустичної безпеки. Вона мала б викликати в мене відторгнення. Але вона... вона щось зламала в мені.

Макс намацав у темряві її руку. Її пальці були крижаними і тремтіли. Він обережно стиснув її долоню. Вона не відсмикнула руку.

— Вона не зламала тебе, Соломіє. Вона тебе дефрагментувала, — м'яко сказав хлопець. — Зібрала до купи ті шматки людяності, які у вас тут намагалися стерти. Розумієш, вайб не в тому, щоб бути ідеальним. Вайб у тому, щоб бути справжнім. Робити помилки. Плакати, коли сумно, а не коли алгоритм наказує імітувати скорботу. Сміятися з тупих картинок з котами. Ми в 2024-му робили купу дічі, серйозно. Ми постійно тупили, сварилися, вигорали. Але ми жили. А ви тут... ви просто існуєте в режимі очікування.