Архітектор сміття

Підвали Сумського фахового коледжу харчової промисловості були окремим світом, застиглим у вічній мерзлоті радянського монументалізму, щедро приправленого іржавою футурологією 2055 року. Це був лабіринт, куди сонячне світло не проникало ніколи, а повітря було настільки густим від пилу, озону та кислого запаху хімічних реактивів, що його, здавалося, можна було різати ножем.

Тарас просувався крізь мряку коридору, підсвічуючи собі шлях тьмяним променем саморобного ліхтаря, який він зібрав із деталей розбитого лояльність-термінала. Його новий статус "Майстра з НДІ-7" та блискавичний ремонт робота-прибиральника АПТ-7 (який тепер справно возив за собою хмару синьої ізострічки) дали йому негласний дозвіл на доступ до найтемніших куточків коледжу. Наглядач Зиновій лише байдуже хмикнув, коли Тарас попросив ключ від технічного сектору "Д", мовляв, "все одно там лише мотлох і привиди Держконтролю".

Але для Тараса цей "мотлох" був скарбом. Він шукав. Його інженерний мозок, звиклий до дефіциту всього в 2024-му, тут, у 2055-му, бачив не сміття, а потенціал. Йому потрібні були інструменти, корпуси для гаджетів, деталі для посилення сканера Оксани. Система ж пропонувала лише стандартизовані бляшанки для біомаси.

Він опинився перед важкими герметичними дверима з облупленою фарбою та іржавою табличкою: "Склад матеріально-технічного забезпечення №3. Вхід суворо за перепустками Держплану". Електронний замок на дверях був мертвим, його мікросхеми вигоріли під час одного з численних електромагнітних штормів, які періодично накривали місто через нестабільність головного реактора.

— Ну що ж, Держплане, вибачай, — пробурмотів Тарас, дістаючи з кишені свій вірний ключ на 12.

Він не став хакати замок. Він просто викрутив два масивні болти, що тримали завіси дверей. Стара сталь піддалася з жалібним скреготом. Тарас наліг плечем, і двері повільно, з неохотою відчинилися, впускаючи його в приміщення, яке не бачило людей щонайменше тридцять років.

Промінь ліхтаря метнувся по полицях, заставлених ящиками. Пил тут лежав товстим, незайманим шаром. Тарас підійшов до найближчого стелажа і змахнув пил з маркування. Його серце тьохнуло.

Це були списані запаси ABS-пластику в гранулах. Кілограми, десятки кілограмів високоякісного полімеру, виробленого ще в ті часи, коли нафта не була стратегічним ресурсом Режиму, а світ ще не знав про "Харчову Синтетику". Поруч стояли котушки з готовою філаментною ниткою, запаяні у вакуумні упаковки. Вони були списані через "невідповідність новим стандартам ідеологічної екології", що на практиці означало лише одне: Режим перейшов на дешевшу і шкідливішу сировину, а це просто забули утилізувати.

— Оце так джекпот... — прошепотів Тарас, торкаючись упаковки. — Це ж можна надрукувати... та що завгодно! Від корпусу для жучка до деталей автомата. Оксано, ти навіть не уявляєш, що ми тепер можемо.

Він швидко оцінив обсяг. Тут було достатньо пластику, щоб забезпечити невеликий партизанський загін усім необхідним. Але як цим скористатися? У цьому світі не існувало комерційних 3D-принтерів. Виробництво було централізованим, кожен гвинтик проходив через ДержГОСТ.

Отже, принтера немає. Значить, його треба зібрати.

Тарас почав діяти. Він перетворив свою кабінку-кабінет у Секторі С на справжню підпільну майстерню. Для студентів та викладачів він "ремонтував складні системи", а насправді — збирав Франкенштейна.

Сцена збору принтера виглядала як кіберпанк-ритуал. У центрі столу, освітленого пульсуючим світлом аварійних ламп, лежала рама, зварена зі старих водопровідних труб та хромованих балок від списаних медичних ліжок. Це була основа. Жорстка, важка, незграбна, але надійна, як радянський танк.

— Так, кінематика... — Тарас чухав потилицю, розглядаючи мотлох перед собою. Йому потрібні були крокові двигуни. Він знайшов їх у... застарілих приводах для гігантських лазерних дисків, якими колись користувалися в Держплані. Ці двигуни були потужними, точними і, що найважливіше, абсолютно неконтрольованими системою, бо їх вважали застарілими.

Він зняв їх, обережно очистив від застиглого мастила і почав монтувати на раму. Замість високотехнологічних ременів він використав тонку, але неймовірно міцну сталеву струну, яку здобув, розібравши стару радянську радіолу "Рігонда", що припала пилом у кутку.

Найважчим було створити екструдер — серце принтера. Йому потрібен був нагрівальний елемент та сопло з точним діаметром отвору. Тарас використав нагрівальну спіраль від старого військового кип'ятильника, обмотавши її навколо латунної трубки, яку він власноруч виточив із болта. Для сопла він використав наконечник від балона зі стисненим повітрям, акуратно просвердливши в ньому отвір діаметром 0.4 мм за допомогою ювелірних свердел, які він беріг ще з 2024-го.

— Тепер мозок, — пробурмотів він, під'єднуючи клубок різнокольорових дротів до плати управління. Цю плату він зібрав із компонентів трьох різних пристроїв: процесора від списаного термінала лояльності, мікросхем пам'яті від старої системи пневмопошти та драйверів двигунів, які він випаяв із плат управління ліфтами коледжу. Все це було скріплено між собою не лише пайкою, а й тією самою синьою ізострічкою, яка вже стала його фірмовим знаком.

Система живилася від масивного трансформатора, який Тарас зняв із непрацюючого апарата для кібер-протезування. Він гудів, як рій розлючених бджіл, і виділяв стільки тепла, що кабінет Тараса перетворився на сауну.