Генерація лояльності

— Сорок п'ять... сорок чотири... — монотонно рахував комунікатор, перекриваючи шум вітру над мертвою річкою.

Електрична дуга на кінці паралізатора тріщала, висвітлюючи бліде, спотворене жахом обличчя Соломії. Вона стояла за крок від Макса, націливши зброю прямо йому в груди. Її рука, зазвичай тверда і впевнена, зараз помітно тремтіла. У її неприродно блакитних очах ішла шалена, руйнівна боротьба між п'ятнадцятьма роками тоталітарного програмування та однією трихвилинною піснею, що розбудила в ній людину.

— Соломіє... — Макс втиснувся спиною в холодний бетон парапету. Холодний піт стікав по його скронях. — Не роби цього. Ти сама сказала, що це система з помилками. Не ставай її інструментом!

— Тридцять дев'ять... тридцять вісім...

Вона міцно заплющила очі. По її щоці знову скотилася сльоза. А потім Соломія різко, одним рвучким рухом розвернула паралізатор на сто вісімдесят градусів і притисла іскрящі контакти прямо до червоного значка на власних грудях.

Пролунав гучний тріск, спалахнуло сліпуче синє світло. Пахнуло озоном і паленою синтетикою.

Дівчина глухо скрикнула і мішком осіла на бетон. Відлік миттєво обірвався, змінившись на протяжне, жалібне шипіння перегорілої електроніки.

— Трясця! — Макс кинувся до неї, падаючи на коліна. Він обережно торкнувся її плеча. Форма на грудях обгоріла, а на місці значка зяяла оплавлена чорна діра. — Соломіє! Ти жива?! Нащо ти це зробила?!

Вона розплющила очі і судорожно втягнула повітря, кашляючи сизим димом. — Я... я знищила локальний вузол зв'язку та свій чип, — прохрипіла вона, намагаючись підвестися. Її рухи були нескоординованими, тіло ще трусилося від залишкового струму. — Для Системи я тепер мертва. Але це дало нам відстрочку. Три, може, п'ять хвилин, поки сюди не прилетять дрони-ліквідатори.

— Тікаємо! Але куди? Оксану схопили, Тарас заблокований... У нас немає бази! — Макс допоміг їй встати, закидаючи її руку собі на плече.

— У школу, — її голос ставав твердішим. — Назад у комбінат. Сьогодні там "День абсолютної прозорості". Перевірка ідейної свідомості всієї паралелі.

— Ти здуріла? Лізти прямо в пащу до цих совкових дементорів?! — Макс мало не випустив її з рук від обурення.

— Ти не розумієш! — Соломія потягнула його за собою в темряву провулка, подалі від освітленої набережної. — Під час таких перевірок актова зала перетворюється на ізольовану зону. Вони вмикають генератори білого шуму і блокують усі зовнішні частоти, щоб ніхто не міг отримати підказку ззовні. Жоден сканер Безпеки не проб'є стіни зали. Це єдина "сліпа пляма" в радіусі десяти кілометрів. Якщо ми загубимося в натовпі з восьмисот учнів — ми зникнемо з їхніх радарів хоча б на дві години. А там я спробую вивести нас до Сектору С.

Макс не мав вибору. Вони побігли.

Сумські вулиці вечірнього 2055 року виглядали моторошно. Над дахами сірих коробок раз у раз спалахували пошукові прожектори патрульних глісерів, розрізаючи жовтий смог. З репродукторів на стовпах лунали механічні мантри: "Зберігайте спокій. Служба Внутрішньої Безпеки проводить санітарні заходи. Залишайтеся у своїх житлових комірках".

Вони дісталися до чорного ходу школи якраз у той момент, коли над вулицею промчав важкий транспортник із червоними мигалками. Соломія, використовуючи механічний ключ, який вона дістала з потаємної кишені (цифрові замки її б уже не пустили), відчинила іржаві двері, і вони пірнули в підземелля комбінату.

Актова зала нагадувала декорації до фільму про судний день. Це було гігантське, напівтемне приміщення з високими склепіннями, з яких звисали товсті свинцеві труби. Замість крісел рядами стояли вже знайомі Максу масивні залізні столи з "ДержПідручниками-МК4". Повітря гуло від низькочастотної вібрації генераторів перешкод. Вісімсот підлітків у сірій уніформі сиділи ідеально рівно, поклавши руки на коліна, і дивилися прямо перед собою. Тиша була такою густою, що в ній можна було сокиру вішати.

Соломія швидко провела Макса вздовж стіни, поки охорона перевіряла замки на головних дверях. — Сідай за вільний термінал у задньому ряду, — прошепотіла вона, вказуючи на порожнє місце. — Я сяду поруч. Просто роби вигляд, що ти один із них. Що б не сталося — не привертай уваги.

Тільки-но Макс встиг сісти на жорсткий металевий стілець і покласти руки на грубу механічну клавіатуру, як важкі центральні двері зали відчинилися.

У залу увійшла комісія Міськкому. Це була видовищна і водночас жахлива сцена. Попереду йшли троє високих чоловіків у довгих, чорних шкіряних плащах до п'ят. Їхні обличчя були наполовину приховані дихальними масками, що фільтрували "неідеологічне повітря", а замість правого ока в кожного горів червоний імплант-візор, який безперервно сканував простір. За ними крокували двоє "Гончаків" у повному бойовому екзоскелетному обладунку.

Макс відчув, як у нього перехопило подих. Це повний гг. Якщо вони почнуть перевіряти аусвайси, мене спалять за п'ять секунд.

На сцену піднявся Головний Екзаменатор — найстаріший із комісії, з повністю лисим черепом, поцяткованим металевими роз'ємами. Він підійшов до мікрофона, який виглядав як масивний залізний конус.

— Увага, молодогвардійці, — його голос, підсилений реверберацією, вдарив по вухах, мов удар молота. — Сьогодні ми перевіряємо не ваші знання. Знання вам дає Держплан. Ми перевіряємо вашу суть. Вашу лояльність. Вашу ідеологічну чистоту.