Заборонений вайб

Вони йшли вздовж Псла, але це була зовсім не та річка, яку пам'ятав Макс зі своїх літніх прогулянок у 2024 році.

Тут не було розлогих верб, що спускали свої зелені віти у воду, не було піщаних диких пляжів чи галявин із запахом багаття та смаженого м'яса. Псел 2055 року закували в глухий геометричний корсет із сірого гідробетону. Береги здіймалися під неприродно рівним кутом, утворюючи ідеальну трапецію русла. Сама вода мала дивний, ледь помітний флуоресцентний зеленуватий відтінок — наслідок роботи колоній штучних бактерій, які безперервно очищали річку від важких металів та токсичних скидів синтетичних фабрик. Над гладдю води періодично пролітали низькоорбітальні дрони-санітари, схожі на масивних металевих бабок. Вони сканували поверхню червоними лазерами, вишукуючи біологічні аномалії.

Уздовж бетонної набережної через кожні п'ятдесят метрів стояли ліхтарі у формі зірок, що випромінювали холодне, стерильне світло. Повітря пахло озоном і якимось медичним розчином, начисто позбавлене запаху мулу чи водоростей.

Макс ішов швидко, міряючи кроками ідеально рівну бруківку, і відчував, як усередині нього закипає паніка, змішана з люттю. Соломія крокувала поруч. Її хода була безшумною, постава — ідеально рівною, а руки зчеплені за спиною за всіма правилами статуту комсомольського патруля. Вона вивела його зі школи під приводом "виховної бесіди на свіжому повітрі", використавши свій код старости, щоб обдурити внутрішні сканери. Але Макс розумів, що це лише відстрочка.

— Це просто треш якийсь, — Макс різко зупинився, розвернувшись до дівчини. Його нерви здали. Він почав активно жестикулювати. — Ти розумієш, що моїх френдів зараз можуть просто помножити на нуль? Цей ваш совок 2.0 — це лютий крінж, повний анріл! Ви тут усі як NPC заскриптовані! Я не можу тут просто чілити біля цієї радіоактивної калюжі, поки їх там пресують термінатори з лампочками на головах! Треба щось робити!

Соломія завмерла. Вона повільно кліпнула своїми пронизливими блакитними очима, і в її погляді вперше промайнуло щось схоже на системну помилку.

— Що ти верзеш? — її голос залишався тихим, але в ньому з'явилися різкі нотки. — "Френди"? "Крінж"? "Чілити"? Твоя лексика не відповідає жодному із затверджених словників Держлінгвістики. Це навіть не жаргон кримінальних елементів. Це фонетичний хаос. Якщо ти зараз же не почнеш говорити нормальною мовою, я активую шокер і особисто відтягну тебе до ізолятора. Мої повноваження куратора це дозволяють.

— Ой, тільки не треба душніти, пані ідеальна комсомолка, — Макс саркастично закотив очі, відчуваючи, що йому вже просто нічого втрачати. Адреналін зняв усі гальма. — Яка Держлінгвістика? Ви живете в картонній коробці, яку вам намалював якийсь божевільний дід-диктатор! Ти хоч знаєш, що таке нормальне життя? Ти знаєш, як це — вибирати, що тобі їсти, що читати і з ким тусити?

— Вибір — це ілюзія, що веде до анархії та неефективного розподілу ресурсів, — завчено, наче по підручнику, відчеканила Соломія. — Режим забезпечує нас усім необхідним. Ми не знаємо голоду...

— Ви не знаєте взагалі нічого! — перебив її Макс.

Він нервово озирнувся. Найближча камера на ліхтарі була відвернута в інший бік, скануючи міст. Дронів поруч не було. Хлопець прийняв імпульсивне рішення. Якщо вона вже знає, що він із минулого, настав час показати їй, чим це минуле відрізняється від її цифрового концтабору.

Макс розстебнув куртку і витяг із внутрішньої кишені свій смартфон. На тлі сірого, похмурого бетону і тьмяного світла ліхтарів вимкнений екран апарата здавався просто шматком чорного скла.

Соломія миттєво напружилася, її рука інстинктивно смикнулася до пояса, де висів металевий циліндр — паралізатор. — Що це? Незареєстрований випромінювач? Де його зовнішній акумулятор і маркування Держстандарту? Поклади це на землю!

— Розслабся. Це не бомба. Це смартфон. Твій дідусь, можливо, такий мав, — Макс розблокував пристрій.

Яскравий AMOLED-дисплей спалахнув соковитими, живими кольорами, яких цей світ не бачив десятиліттями. Заставка Макса — захід сонця над справжнім, живим Пслом із наметом на березі — освітила їхні обличчя.

Соломія не змогла стримати подиху. Вона зробила крок уперед, забувши про паралізатор. Її блакитні очі розширилися, відбиваючи світло екрана.

— Яка... яка неймовірна щільність пікселів, — прошепотіла вона, заворожено дивлячись на пристрій. Її технологічний розум намагався осягнути побачене. — Жодного мерехтіння. Жодної променевої трубки. Як він підтримує автономне живлення без підключення до міської мережі? Який тут радіоізотопний елемент?

— Тут звичайна літій-іонна батарея, якої вистачить ще від сили на пару годин, якщо я не знайду зарядку, — Макс гірко усміхнувся. Він помітив, як її ідеальна комсомольська маска дала тріщину. У цей момент перед ним була просто звичайна, допитлива дівчина. — Хочеш подивитися, як виглядає мій світ? Справжній світ.

Він відкрив офлайн-галерею. Без інтернету його телефон був обмежений лише тим, що залишилося в кеші та збережених фото. Він почав свайпати.

Ось фото з центральної площі. Справжня Альтанка — дерев'яна, тепла, з різьбленими візерунками, навколо якої цвітуть яскраві тюльпани. Ось його однокласники: хлопець із зеленим волоссям і дівчина в рваних джинсах, які сміються і їдять величезну піцу з тягучим сиром. Ось відео з концерту на стадіоні, де натовп стрибає під світломузику.