Синя ізострічка і ключ на дванадцять

Сумський фаховий коледж харчової промисловості завжди був місцем, де пахло свіжою випічкою, ваніллю та студентською безтурботністю. Але у 2055 році від цього не лишилося й сліду. Тепер над масивною сірою будівлею, вікна якої були затягнуті енергозберігаючою плівкою, височіли труби вентиляційних шахт, що викидали в жовтувате небо клуби густої білої пари. У повітрі стояв стійкий хімічний запах синтетичного білка та машинного мастила.

Над головним входом тьмяно світилася неонова вивіска: "ДержКоледж Харчової Синтетики №1. Відповідальне споживання — запорука стабільності!".

Тарас стояв у тіні масивного бетонного козирка, перевіряючи свій новоспечений цифровий профіль на старенькому смартфоні Оксани, який вона віддала йому перед тим, як їхні шляхи розійшлися минулої ночі. Оксані вдалося відвернути увагу "Гончаків", пустивши їх хибним слідом по каналізаційних колекторах, і вони домовилися залягти на дно. Тарасу потрібен був легальний статус, доступ до інструментів і, бажано, до внутрішньої мережі міста. А де найкраще сховатися інженеру? Серед інших інженерів.

Він глибоко вдихнув різке повітря, натягнув на лоба сіру кепку і рішуче попрямував до прохідної.

Замість звичної вахтерки за броньованим склом сидів кібернетизований черговий із наполовину металевим обличчям. Його праве око — камера з червоним візором — монотонно дзижчало, фокусуючись на Тарасові.

— Мета візиту? — проскрипів черговий механічним голосом, у якому не було жодної людської інтонації. — Пред'явіть ідентифікатор лояльності.

Тарас мовчки притулив екран смартфона до сканера на турнікеті. Апарат пискнув, блимнув зеленим, і на екрані чергового висвітилося досьє, згенероване Оксаною.

— Тарас. Спецконтингент НДІ-7. Спеціалізація: майстер-механік вищого розряду, — зачитав кіборг, і його механічне око на мить завмерло. — Ваша установа ліквідована. Згідно з Директивою 404, ви підлягаєте трудовому перерозподілу. ДержКоледжу критично бракує технічного персоналу для обслуговування навчальних синтезаторів та систем життєзабезпечення. Ви призначаєтесь майстром виробничого навчання у блок "С". Проходьте.

Важкі стулки турнікета роз'їхалися в боки. Тарас подумки подякував Оксані за її хакерський геній і зробив крок усередину.

Інтер'єр коледжу нагадував декорації до похмурого фільму про бункер. Нескінченні коридори, обшиті металом, тьмяне люмінесцентне світло, таблички з написами на кшталт "Сектор гідратації" або "Лабораторія переробки харчових відходів 3-го циклу". Студенти, одягнені в однакові темно-коричневі комбінезони, пересувалися строєм, мовчки, опустивши голови.

Майстерня технічного обслуговування знаходилася на мінус першому поверсі. Коли Тарас відчинив масивні двері, йому в ніс ударив знайомий запах перегрітого металу та паленої каніфолі. Але те, що він побачив, змусило його ледь помітно посміхнутися.

Посеред величезного приміщення, заставленого футуристичними, але брудними верстатами, панувала справжня паніка. Десяток студентів із жахом спостерігали за тим, як посеред кімнати б'ється в конвульсіях масивний металевий апарат. Це був робот-прибиральник — потворна конструкція, що нагадувала радянський пилосос "Ракета", схрещений із бронетранспортером. З його надр валував густий сизий дим, гусениці безпорадно шкребли по бетонній підлозі, а з динаміка лунав пронизливий аварійний сигнал.

Над роботом пітнів місцевий викладач — щуплий чоловік у засмальцьованому халаті. У руках він тримав "ДержТестер-Планшет", з якого тягнувся товстий кабель прямо в порт на корпусі машини.

— Товаришу старший майстер, інспекція з Держконтролю буде за десять хвилин! — у розпачі кричав один зі студентів. — Якщо Агрегат Прибирання Територій АПТ-7 не вийде на маршрут, нас усіх позбавлять талонів на вуглеводи на тиждень!

— Я бачу! Я бачу! — істерично верещав викладач, гарячково тицяючи пальцем в екран планшета. — Система видає Помилку 20:55! Я відправляю запит на перезавантаження протоколів драйвера гусеничного ходу, але сервер міськвиконкому не відповідає! Алгоритм блокує рух! Це кінець, нас відправлять на уранові копальні...

Тарас спокійно зачинив за собою двері, підійшов до групи і кашлянув. Ніхто не звернув на нього уваги. Апарат АПТ-7 раптом голосно тріснув, і з-під його металевого кожуха вирвався сніп синіх іскор.

— Ану, розійшлися, кібернетики, — басом гаркнув Тарас.

Його голос пролунав настільки владно й незвично для цього заляканого суспільства, що студенти миттєво розступилися, а щуплий викладач ледь не впустив свій дорогоцінний планшет.

— Ви хто такий? — витріщився він на Тараса. — Сюди не можна без допуску!

— Я ваш новий майстер з НДІ-7, — Тарас відсторонив викладача плечем і схилився над димлячим роботом.

Його досвідчене око інженера миттєво просканувало ситуацію. Тоталітарна система створила жахливого монстра: вони напхали в стару, надійну радянську механіку купу дешевих мікросхем і датчиків контролю лояльності. Проблема була не в коді і не в алгоритмах.

Тарас побачив, що від вібрації масивний болт натягувача правої гусениці просто розхитався. Металева тяга перекосилася і фізично перебила кабель живлення центрального процесора, закоротивши його на корпус. А їхні дурні планшети намагалися програмно виправити фізичне коротке замикання.

— Так, зрозуміло, — пробурмотів Тарас. Він випростався і простягнув руку. — Дайте мені ключ на дванадцять. І синю ізострічку. Швидко.