Електрична педагогіка

Ранок у Сумах 2055 року починався не з аромату кави чи співу пташок, а з металевого гуркоту та низькочастотного вібрування, що пронизувало бетонні стіни.

Макс стояв перед іржавим дзеркалом у покинутій бойлерній, яку вони з Тарасом та Оксаною перетворили на тимчасовий прихисток після нічної втечі. Він натягував на себе колючий, неприємно пахнучий нафталіном сірий светр, який Тарас здобув десь у підвалах сусіднього будинку. Його власне худі з яскравим принтом довелося сховати на дно рюкзака — тут такий одяг кричав би про девіантність гучніше за сирену.

— Значить так, зумере, — Тарас перевіряв заряд у саморобному ліхтарику, похмуро дивлячись на хлопця. — Ми з Оксаною йдемо шукати деталі для її сканера і спробуємо зрозуміти, хто той хакер, що призначив нам зустріч біля Альтанки. Твоє завдання — не відсвічувати. Легенда є: ти син науковців із закритого НДІ-7. Ідеш до місцевої школи, сидиш тихо, вдаєш із себе ідіота, киваєш на все, що кажуть.

— Ідіота вдавати не складно, складно не збожеволіти від цього вайбу, — огризнувся Макс, ховаючи свій розряджений смартфон у внутрішню кишеню. На екрані був зафіксований згенерований Оксаною QR-код. — А якщо мене запитають про цей НДІ? Що я скажу?

— Скажеш, що проєкт секретний, а за розголошення тебе здадуть на досліди, — подала голос Оксана, не відриваючись від ультрабука. Під її очима залягли глибокі тіні. — Максе, я серйозно. Це тоталітарна система. Тут не ставлять зайвих запитань, бо бояться відповідей. Просто будь сірою мишею.

Вийшовши на вулицю, Макс відчув, як на нього навалилася атмосфера майбутнього. Це було не те блискуче кіберпанк-місто з неоновими хмарочосами, яке він бачив у відеоіграх. Це був монументальний, застиглий у часі Радянський Союз, якому хтось вколов кінську дозу стероїдів і додав антиутопічних технологій.

Вулиця Петропавлівська виглядала лякаюче ідеально. Жодного смітинки, жодного графіті. Дерева вздовж дороги були забрані в металеві корсети, до яких кріпилися датчики газоаналізаторів. По чорному, як скло, асфальту безшумно ковзали масивні тролейбуси. Вони не мали коліс і трималися в повітрі на магнітних подушках, але при цьому були під'єднані до товстих, іскрящих дротів нагорі, що видавали неприємне потріскування. Люди на зупинках стояли рівними шеренгами, одягнені в однакові сірі пальта, і читали новини з голографічних екранів, вмонтованих прямо в зупинкові павільйони. Усі мовчали.

Школа, точніше "Навчально-виховний комбінат лояльності №9", вивищувалася над районом, мов бетонна фортеця. Вікна були вузькими, затягнутими металевою сіткою, а над масивними подвійними дверима блимав електронний напис: "ЗНАННЯ — ЦЕ СИЛА, СИЛА — ЦЕ РЕЖИМ".

На вході Макса зустрів не звичний вахтер, а турнікет із купою сканерів. Хлопець нервово ковтнув слину і підніс екран смартфона з QR-кодом до червоного ока зчитувача. Механізм тихо пискнув.

"Ідентифікація: Максим. Статус: Спецконтингент НДІ-7. Переселенець. Рівень лояльності: Не визначено," — пролунав синтезований голос. "Пройдіть до аудиторії 404 для проходження курсу Інтеграції".

Важкі металеві дверцята турнікета розсунулися.

Усередині школа пахла мастикою для підлоги, озоном і якимось медичним спиртом. Коридори були пофарбовані в блідо-зелений колір, а вздовж стін тягнулися труби пневмопошти. Учні пересувалися виключно по правій стороні, мовчки, не дивлячись одне одному в очі. Жодних криків на перерві, жодних біганин.

Коли Макс зайшов до аудиторії 404, він ледь не розсміявся вголос — настільки це виглядало абсурдно. Замість звичних легких парт тут стояли масивні сталеві столи, намертво прикручені до підлоги. На кожному столі лежав пристрій, який у 2024 році назвали б гібридом автомобільного акумулятора і друкарської машинки.

Це був "ДержПідручник-МК4". Масивний, кілограмів на десять, блок із товстого матового пластику та металу. Зверху під кутом розташовувався монохромний зелений екран, що вигорав від старості, а під ним — клавіатура з грубими, високими клавішами. Від кожного такого підручника йшов товстий броньований кабель, що ховався під підлогою.

За столом викладача стояла огрядна жінка з обличчям, що нагадувало бульдога. Її волосся було стягнуте в тугий вузол, а на горлі кріпився невеликий металевий обруч — голосовий підсилювач.

— Новий елемент колективу? — її голос рознісся аудиторією з металевим брязкотом, змусивши Макса здригнутися. — З НДІ-7? Проходь, сідай за вільний термінал. Я — товариш Наставниця. Сьогодні ми вивчаємо основи Економічної Безпеки.

Макс обережно сів за задню парту. Стілець був жорстким і холодним. Він подивився на "ДержПідручник". На екрані блимав курсор, очікуючи вводу.

— Активувати термінали, — скомандувала Наставниця. — Завдання перше: введіть точну квоту перевиконання плану збору кремнію за минулу п'ятирічку.

Усі учні в класі синхронно поклали руки на клавіатури. Пролунав гучний стукіт механічних клавіш. Макс розгублено дивився на екран. Яка ще квота? Який кремній? Він обережно натиснув пальцем на клавішу "Допомога", сподіваючись на якусь підказку чи хоча б меню.

У ту ж мить його пальці пронизав гострий, болючий електричний розряд.

— Ай, бляха! — Макс інстинктивно відсмикнув руку, мало не перекинувши стілець. Його пальці оніміли, а в повітрі запахло паленою шкірою.

Увесь клас, як по команді, повернув голови до нього. Очі підлітків були абсолютно порожніми, без краплі співчуття.