Привид у Чебурнеті

Дівчина в ідеальній синій уніформі зробила ще один крок у коло червоного світла. Її погляд був чіпким і холодним, як сканер штрихкодів.

— Повторюю питання, — її голос лунав рівно, без жодної нотки страху перед трьома невідомими в темному провулку. — Чому ваші чипи не пінгуються в радіусі дії мого комунікатора? І що це за архаїчний папір у терміналі?

Макс відчайдушно смикнув прикуту руку, від чого сталевий трос боляче вп'явся у шкіру. — Слухай, відміннице, — прошипів він, — давай ти просто скасуєш цю свою поліцію карми, чи кого там ця бляшанка викликала, і ми спокійно розійдемося! Це пранк, розумієш? Соціальний експеримент!

— Девіантна лексика. Невідповідність стандартам спілкування комсомольського активу, — дівчина примружила ідеальні очі й піднесла зап'ястя з комунікатором до губ. — Патруль, говорить староста сектору Соломія...

Вона не встигла договорити. Тарас, який весь цей час стояв ніби завмерши, раптом зробив різкий випад. Він не став нападати на дівчину — замість цього його рука з важким металевим мультитулом з розмаху опустилася на бронескло автомата, просто туди, де сходилися дроти магнітного замка.

Пролунав сухий тріск. Скло витримало, але старий, погано ізольований вузол живлення під ним закоротило. Зі щілин посипалися сині іскри, автомат жалібно пискнув, і магнітний браслет на руці Макса безсило розклався навпіл.

— Тікаємо! — гаркнув Тарас, хапаючи хлопця за комір худі.

Вони рвонули в глибину провулка, подалі від неонового світла. Соломія від несподіванки відсахнулася, прикриваючи обличчя від іскор, і це дало їм ті самі кілька дорогоцінних секунд. Позаду вже чувся важкий, ритмічний тупіт екзоскелетів — наряд Економічної Безпеки прибув на виклик, але трійця мандрівників у часі вже розчинилася в густих тінях сумських дворів.

Вони бігли довго, петляючи між будинками, продираючись крізь іржаві огорожі та перестрибуючи через труби теплотрас, які тепер були обплетені якимось пульсуючим оптоволокном. Повітря тут, у низині ближче до Псла, було важким. Воно пахло озоном, машинним мастилом і синтетичним вугіллям.

Зрештою Тарас підняв руку, сигналізуючи зупинку. Вони опинилися в глухому куті за масивною будівлею. Макс, важко хапаючи повітря, сперся руками в коліна.

— Я... я зараз виплюну легені, — прохрипів він. — Ви бачили ту сталкершу? Вона ж реально хотіла нас здати! У неї замість серця — процесор.

Оксана обережно визирнула з-за рогу. Будівля, за якою вони ховалися, здалася їй знайомою. Це був Сумський фаховий коледж харчових технологій, але він змінився до невпізнання. Історичний фасад зник під масивними плитами сірого бетону та броньованої сталі. Замість вікон — вузькі бійниці з вентиляційними ґратами. Над головним входом тьмяно світилася червона вивіска: "ДержТехнікум Харчової Синтетики №1. Норма — основа ситості!"

— Ми на Ярослава Мудрого, — видихнула Оксана, опускаючи рюкзак на потрісканий асфальт. — Але якщо нас зупинить ще хоч один патруль або отака ідейна комсомолка, нам кінець. У нас немає документів, немає чипів, немає історії. Для їхньої системи ми — баг. А баги тут, очевидно, фіксять дуже радикально.

— Значить, треба стати частиною системи, — Тарас дістав ліхтарик, який дивом уцілів, і почав оглядати стіну технікуму. Його погляд зупинився на громіздкому металевому ящику, вмонтованому в бетон неподалік службового входу. — Оксано, глянь.

Це був старий вуличний термінал. Екран був покритий сіткою дрібних подряпин, але тьмяно світився логотипом "Чебурнет-55: Міськвиконком". Під екраном розташовувалася масивна металева клавіатура з кирилецею і кілька захищених слотів.

— Інформаційний кіоск, — Оксана миттю опинилася поруч, відкриваючи свій ультрабук. — Тарасе, підчепи нижню панель. Там має бути сервісний порт. Сподіваюся, вони настільки ж бюрократичні, наскільки й ліниві, і не міняли апаратну базу років двадцять.

Тарас хмикнув, пускаючи в діло мультитул. За мить металева кришка з брязкотом впала на асфальт, оголивши сплетіння дротів і товстий шар пилу. — Бінго, — інженер усміхнувся. — Старий добрий Ethernet. Фізика не бреше.

Оксана витягла з рюкзака кабель, під'єднала ноут до термінала і швидко застукала по клавіатурі. Її обличчя, освітлене екраном, стало зосередженим і суворим. Макс дивився на неї з сумішшю надії та скепсису.

— Ти реально збираєшся хакнути СРСР версії 2.0 через вуличний банкомат? — запитав він. — Це ж самогубство. У них тут напевно фаєрволи з нейромережами.

— Тихше, зумере, — кинула Оксана, не відриваючи очей від термінала. Чорне вікно консолі заповнилося рядками коду, які бігли з шаленою швидкістю. — Ніяких нейромереж тут на базовому рівні немає. Тоталітарні системи люблять централізацію і контроль, але ненавидять інновації. Їхній "Чебурнет" — це просто гігантський, неповороткий інтранет.

Вона радісно видихнула. — Я так і знала! Вони навішали зверху купу шифрування, але ядро системи крутиться на древньому форку FreeBSD. Бачиш? — вона тицьнула пальцем в екран, хоча Макс усе одно нічого не розумів у тих символах. — А вебсервер — це просто зґвалтований цензурою Nginx. Вони відрізали мережу від глобального світу, але архітектуру залишили ту саму, бо переписувати з нуля дорого і довго.

— Чудово. Радіємо за їхню лінь, — пробурмотів Тарас, озираючись. Вулиця поки що була порожньою. — Що конкретно ти можеш зробити?