Пастка в Чебурнеті

— Закрийте очі! — гаркнув Тарас голосом, що не терпів заперечень.

Макс інстинктивно замружився, а в наступну секунду провулок спалахнув так, ніби поруч вибухнула наднова. Тарас, не довго думаючи, викрутив на максимум потужність свого кустарно відремонтованого ліхтаря і замкнув контакти напряму. Замість звичайного променя пристрій видав потужний електромагнітний і світловий імпульс. Лампа миттєво згоріла, але цього вистачило.

Оптичні візори на шоломах патрульних не встигли адаптуватися. Автоматичне затемнення дало збій. Екзоскелети химерно смикнулися, коли їхні носії інстинктивно підняли закуті в метал руки, щоб прикрити обличчя. З котушок їхньої футуристичної зброї з шипінням зірвався сніп синіх іскор — постріл пішов у бруківку, вибивши з неї шматок чорного обсидіанового асфальту.

— Ходу! У підворіття, швидко! — Тарас штовхнув Оксану в спину, а Макса смикнув за капюшон худі.

Вони рвонули вбік, у вузьку арку між будинками, яка ще з їхнього, 2024 року, вела у двори неподалік Воскресенської церкви. Позаду лунали металевий брязкіт, лайка крізь зовнішні динаміки шоломів і монотонний голос дрона: "Помилка сенсорів. Перезавантаження оптичної системи..."

Вони бігли так, ніби від цього залежало їхнє життя. Власне, так воно і було. Макс відчував, як легені розриваються від нестачі кисню, але страх гнав його вперед. Вони петляли вузькими проходами, перестрибували через якісь іржаві труби, аж поки Тарас не затягнув їх у глибоку, темну нішу за масивним сміттєвим контейнером, від якого тхнуло хлоркою та машинним мастилом.

— Тихо, — видихнув інженер, притискаючи палець до губ.

Кілька хвилин вони сиділи в абсолютній темряві, слухаючи власне шалене серцебиття. Десь удалині, над дахами, пролунав важкий гул — мабуть, патруль викликав підкріплення з повітря. Але сюди, у брудний закуток, вони поки що не потикалися.

— Це... це був повний гг, — прошепотів Макс, сповзаючи по вологій цегляній стіні. Його руки тряслися. — Я думав, нас зараз забанять наглухо. Ви бачили цих косплеєрів із Фолаута? Що це за гармати? Вони стріляють блискавками!

— Це електромагнітні прискорювачі маси, або щось дуже схоже, — важко дихаючи, відповів Тарас. Він обережно визирнув з-за контейнера. — Котушки Гауса. Тільки портативні. Щоб таку дуру живити, потрібен реактор у рюкзаку, а вони їх на собі тягають. Супромат і гідравліка в їхніх костюмах просто космічні, але дизайн... ніби п'яний зварювальник на заводі Фрунзе ліпив із тракторних запчастин.

— Тарасе, Максе, ви не розумієте... — голос Оксани дрижав на межі істерики. Вона обхопила голову руками, ігноруючи бруд на стінах. — Дві тисячі п'ятдесят п'ятий. Ви бачили напис на ЦУМі? Ми перемістилися в часі! Це неможливо. Закони фізики...

— Закони фізики щойно ледь не зробили в нас пару зайвих дірок, — відрізав Тарас. — Заспокойся, Оксано. Паніка зараз — наш головний ворог. Давай мислити як інженери. Ми маємо вхідні дані: інший час, агресивне середовище, тоталітарний режим з незрозумілими технологіями. Нам треба зібрати більше інформації і не відсвічувати.

Оксана зробила кілька глибоких вдихів. Її аналітичний розум, звиклий до стресів під час падіння серверів, почав потроху брати гору над емоціями. Вона розплющила очі й уважно озирнулася.

Тільки зараз вони змогли нормально роздивитися місце, куди потрапили.

Стара цегляна кладка будинку 19 століття збереглася, але її було жорстоко зґвалтовано технологіями. Поверх історичного фасаду тягнулися товсті, пульсуючі тьмяним світлом оптоволоконні кабелі, зашиті в грубі свинцеві труби. Замість звичних пластикових вікон стояли глухі металеві ролети з вмонтованими в них крихітними червоними камерами-очками, які повільно рухалися туди-сюди. На стіні навпроти, між двома масивними вентиляційними турбінами, що гули, як рій розлючених бджіл, висів голографічний плакат. Він мерехтів і трохи "сипався" пікселями, зображуючи жінку з суворим обличчям в окулярах доповненої реальності. Напис під нею, виконаний рубленим радянським шрифтом, кричав: "ТВОЯ ДУМКА НАЛЕЖИТЬ КОЛЕКТИВУ! ПРИХОВУВАННЯ ЕМОЦІЙ — КРОК ДО САБОТАЖУ. ЗДАЙ ДЕВІАНТА — ОТРИМАЙ +5 БАЛІВ ДО ПАЙКА".

Атмосфера була задушливою. Небо над вузьким прорізом провулка затягнуло густим, жовтуватим смогом, крізь який ледь пробивалося світло якихось прожекторів.

— Вайб просто жахливий, — Макс скривився. — Ніби ми потрапили в Радянський Союз, але його малював нейромережевий бот із депресією. Як звідси лівнути? У мене навіть офлайн-карти не вантажаться, GPS мертвий.

— Зачекай, — очі Оксани раптом зблиснули професійним азартом. Вона скинула з плеча рюкзак і дістала свій ультрабук. — Якщо тут всюди камери, дрони і електронні замки, значить, тут є мережа. Їхні пристрої мають якось комунікувати між собою.

— Ти збираєшся хакати мережу тоталітарного майбутнього з ноута, який працює на Windows? — скептично підняв брову Тарас.

— У мене Linux, Тарасе Михайловичу, не ображайте, — Оксана швидко застукала по клавіатурі. Екран відкинув бліде світло на її зосереджене обличчя. — Так... піднімаю Wi-Fi сніфер. Подивимось, чим дихає місцевий ефір.

Кілька секунд на чорному екрані термінала нічого не відбувалося, а потім рядки коду побігли з шаленою швидкістю.

— Ого... — прошепотіла Оксана. — Ефір просто забитий. Сотні тисяч підключень. Але протоколи... Це щось дивне. Це не звичні нам 802.11. Це якась закрита, жорстко ієрархічна структура. Всі пакети даних проходять через єдиний шлюз. Жодного пірингу, жодних децентралізованих вузлів.