Глава 45. Відлуння вільного неба

— Я вам ще раз пояснюю, шановна, мовою чистої фізики! Цей ваш крапельний дозатор зібраний не просто ідіотом, а саботажником! Клапан перетискає трубку під неправильним кутом, гідродинамічний опір зростає, і замість рівномірної подачі фізрозчину я отримую пульсацію! Якщо ви не дасте мені пасатижі, я перегризу цю пластикову дрянь зубами!

Громоподібний бас Тараса Михайловича розносився довгим, пропахлим хлоркою і дешевим милом коридором Сумської обласної клінічної лікарні.

Макс і Віталіна, які щойно піднялися сходами на третій поверх, перезирнулися і не втрималися від широких, щирих усмішок. Цей звук був найкращим доказом того, що старий інженер іде на поправку.

Вони штовхнули прочинені двері палати.

Тарас Михайлович сидів на лікарняному ліжку, обкладений подушками. Його могутній торс був щедро перебинтований, ліва рука покоїлася на фіксаторі, а на щоці красувався свіжий, глибокий шрам від осколка. Але його очі — примружені, колючі і сповнені невичерпної енергії — палали життям. Поруч стояла молода медсестра, яка ледве стримувала сльози від напору цього бронебійного пацієнта.

— Тарасе Михайловичу, змилуйтеся над дівчиною, — Макс зайшов у палату, тримаючи в руках сітку з яблуками. Його власна рука все ще була в еластичному бинті, а обличчя прикрашали залишки жовто-зелених синців, але він виглядав щасливим. — Алгоритми Архітектора ви пережили, а крапельницю не можете?

— О! З'явилися, девіанти! — інженер миттєво змінив гнів на милість. Він відмахнувся від медсестри, буркнувши їй "дякую", і простягнув здорову праву руку. — Давай сюди ці яблука. Тут годують такою прісною кашею, ніби я знову підключений до якогось серверного живлення. Віто, дівчинко, ти виглядаєш так, ніби нарешті виспалася.

Віталіна підійшла ближче і ніжно обійняла старого за здорове плече. На ній був теплий в'язаний светр, її коротке волосся, яке вона не стала відрощувати, тепер виглядало не наслідком тортур "Омеги", а стильною, зухвалою зачіскою. — Я сплю по десять годин на добу, діду. І знаєте що? Мені жодного разу не наснилося неонове світло. Тільки темрява і спокій.

— Темрява і спокій — це добре, — Тарас з хрускотом відкусив яблуко. — А на вулицях що? Як там наш аналоговий вулик?

— Шумить, — Макс сів на краєчок стільця. — Архітектор хотів навести ідеальний порядок, а в результаті залишив нам ідеальний хаос для відбудови.

Він не перебільшував. Минув майже місяць відтоді, як вірус "Дефрагментатор" розірвав ядро дата-центру "Альфа", а фіолетовий промінь із майбутнього спопелив Віктора-Аватара. Блекаут закінчився через три дні, коли вцілілі фахівці "Сумиобленерго" змогли вручну перезапустити трансформаторні підстанції, спалені шкідливим кодом.

Але світ не повернувся до того стану, яким він був до "Нейро-Сфери".

Ілюзія безпеки, яку дарувала тотальна цифровізація, була розбита на друзки. Люди зрозуміли, що зручність управління домом зі смартфона нічого не варта, якщо цей смартфон може замкнути тебе у власній квартирі і вимкнути кисень.

— Скіф і Пластик зараз розбирають залишки прото-Гончаків біля вашого депо, — розповідала Віталіна. — Вони переплавляють титанові пластини. Кажуть, з них вийдуть чудові несучі балки для відбудови мосту на Харківській. А всі ці сервоприводи і гідравліку хлопці з "Вулика" пристосовують для будівельної техніки. Ми пустили зброю бога на металобрухт.

— Так і має бути, — задоволено кивнув Тарас. — Залізо має служити людям, а не правити ними. А де наша головна хакерка? Де Оксана? Я не бачив її з того дня, як мене витягли з-під тролейбуса.

Макс і Віталіна перезирнулися. — Вона... вона трохи замкнулася, — тихо сказав хлопець. — Її руки сильно обгоріли, але лікарі кажуть, що шрами зійдуть. Проблема не в руках. Вона постійно сидить у своєму підвалі з тим квантовим пейджером. Від нього залишилася лише жменя сірого пилу після того, як Хроно-Гармата вистрілила. Але вона намагається вловити хоч якийсь залишковий сигнал. Вона не може відпустити Соломію і Гвинта.

Тарас Михайлович зітхнув і відклав надкушене яблуко. Його погляд поважчав, став глибоким і сумним. — Соломія зробила свій вибір, Максе. Вона змінила фокус гармати голими руками, розуміючи, що згорить у тому промені. Вона врятувала вас. Вона врятувала всіх нас. Оксана має зрозуміти, що найкращий спосіб вшанувати пам'ять мертвих — це жити так, щоб їм не було за нас соромно. Витягніть її на вулицю. Нехай подихає осінню.

Макс кивнув. Він підвівся і потиснув широку долоню інженера. — Одужуйте, Тарасе Михайловичу. Наступного тижня Скіф обіцяв прикотити до вас у депо старий тепловоз. Сказав, що без вашого мату він не заведеться.

Інженер хрипко розсміявся. — Передайте цьому хакеру, що якщо він не перебере форсунки до моєї виписки, я змушу його чистити їх зубною щіткою!

Вийшовши з лікарні, Макс і Віталіна неспішно попрямували в бік центру міста, до Покровської площі.

Атмосфера Сум змінилася до невпізнання.

Зникла та гнітюча, ідеальна чистота, яку підтримували армії комунальних дронів Архітектора. Вулиці були трохи брудними, засипаними золотим і багряним кленовим листям, яке ніхто не поспішав прибирати в ідеальні купки. На перехрестях, де раніше стояли стовпи з камерами розпізнавання облич, тепер височіли саморобні дошки оголошень.

Люди більше не втикалися масово в екрани смартфонів. Додаток "Омега" був видалений, а разом із ним зникла й система соціальних балів, яка перетворювала життя на нескінченну гонку за рейтингом. Містяни вчилися заново розмовляти один з одним. На стихійних ринках, які розгорнулися прямо на тротуарах, галасували продавці. Хтось міняв старі акумулятори на домашні закрутки, хтось просто стояв і сперечався про політику, відкрито і голосно, не боячись, що мікрофон дрона зафіксує "девіантну поведінку".