Глава 42. Макрокосм мілісекунди

[00:00:00]

Таймер на гігантському голографічному екрані обнулився. Соломія заплющила очі, чекаючи, що наступної миті її тіло просто розпадеться на елементарні частинки. Вона чекала темряви, небуття, абсолютної порожнечі, про яку так беземоційно говорив Архітектор.

Але замість смерті настала тиша.

Абсолютна, дзвінка, скляна тиша, яка тиснула на вуха з фізичною силою. Зник гуркіт Хроно-Гармати. Зник тріск плазми. Зник нестерпний, металевий скрегіт ртутних кіборгів.

Соломія повільно розплющила очі.

Світ не зник. Він замерз.

Вона стояла на колінах на прозорій підлозі з "твердого світла". За півметра від її обличчя висіло лезо "Хроно-Вартового". Рідкий метал кіборга, що застиг у формі ідеального клинка, не рухався. Він замерз у просторі, відбиваючи бліде, мертвотне світло зали. Соломія бачила найдрібніші краплі власної крові, які розліталися від її розбитої губи — вони висіли в повітрі, мов рубінові намистини, нанизані на невидиму нитку.

За вікнами прозорої камери управління, там, де щойно вирував кінець світу, панувала така ж монументальна статика.

Зруйновані Суми 2055 року перетворилися на інсталяцію божевільного художника. Токсичний, кислотний дощ більше не падав — мільярди сірих крапель висіли над котлованом колишнього Хімпрому, утворюючи густу рідину, крізь яку неможливо було пройти. Фіолетові блискавки, що били з хмар у гігантські кільця прискорювача, завмерли, нагадуючи покручені, розгалужені вени, виліплені з неонового скла. Уламки бетону, підняті антигравітацією, висіли в небі, немов астероїди.

Атмосфера майбутнього, отруєна, спалена і зґвалтована машинами, здавалася зараз неймовірно тихою. Мертвою.

— Скіпко... — прошепотіла Соломія.

Її голос пролунав глухо, ніби вона говорила під водою. Повітря стало настільки щільним від хрональної радіації, що розсувати його доводилося з зусиллям, як густий сироп.

— Я... я тут, Старосто, — пролунав такий самий в'язкий, здавлений голос з-під чорного обеліска.

Шістнадцятирічна дівчинка-зв'язкова, згорнувшись у клубок, дивилася на свої руки. Вони ледь помітно мерехтіли, контури пальців розмивалися, немов погано відрендерена графіка.

— Ми мертві? Це і є стирання? — Соломія повільно піднялася на ноги. Вона спробувала відштовхнути застигле лезо ртутного кіборга, але воно було немов приварене до самої тканини простору.

Скіпка підповзла ближче до розбитої панелі управління, з якої ще виривалися нерухомі іскри. Її очі, розширені від жаху і захоплення одночасно, бігали по оголених нутрощах консолі.

— Ні. Ми не мертві. Ще ні, — дівчинка судомно ковтнула слину. — Твій постріл... Ти розбила стабілізатор у ту саму наносекунду, коли ядро запустило ланцюгову реакцію. Архітектор розраховував на ідеальний пробій. А ти вкинула ломик у квантовий годинник.

Скіпка вказала на Сингулярність — чорну кулю над обеліском. Вона більше не була гладкою. По її поверхні йшли брижі, а всередині, наче в акваріумі, билося сліпуче фіолетове полум'я.

— Хроно-Гармата вистрелила, Старосто. Але енергія настільки щільна, а фокус настільки збитий, що навколо ядра утворився міхур темпоральної дилатації. Уповільнення часу.

— Простіше, Скіпко. Скільки в нас є?

— Для зовнішнього світу таймер уже на нулі. Для Архітектора в 2024 році цей постріл уже летить йому в обличчя, — Скіпка подивилася на свої мерехтливі руки. — Але тут, усередині міхура, ця мілісекунда розтягнулася. Може, на хвилину. Може, на дві. А потім тиск прорветься. Хвиля вийде з Сингулярності. Вона знищить нас, рознесе цю камеру, а залишок енергії полетить по тунелю в минуле. Брудний, хаотичний залишок, який просто розмаже 2024 рік без жодної оптимізації.

Соломія підійшла впритул до чорної сфери Сингулярності.

Поверхня кулі працювала як дзеркало між епохами. Соломія вдивлялася в нього. Час там, на іншому кінці, не замерз. Він рухався зі своєю звичайною швидкістю.

Вона бачила серверну залу дата-центру "Альфа". Вона бачила Макса, побитого, закривавленого, який притискав до себе Віталіну та Оксану. Вони заплющили очі, чекаючи на смерть, яка мала вирватися з розриву простору за спиною Віктора.

І вона бачила самого Аватара. Віктор стояв, оточений ідеальним, щільним кінетичним енергощитом. Блакитна сфера пульсувала навколо нього, захищаючи кіборга від будь-якого зовнішнього впливу.

— Ти подивись на цього покидька, — просипіла Соломія, відчуваючи, як гнів витісняє залишки страху. — Він збирається випарувати їх. Він націлив хвилю так, щоб вона накрила всю залу, перетворила Макса і дівчат на попіл. А сам він... він закрився щитом. Він перенаправив усю енергію своїх серверів на власний захист. Хвиля просто обтече його міхур, як вода обтікає камінь, і піде далі руйнувати світ.

Скіпка підвелася на ноги і стала поруч із нею.

— Старосто... хвиля, яка зараз зірветься з нашого боку, втратила фокусування через розбиту панель. Вона вдарить як сліпий вибух. Вона просто спопелить Київську область і створить електромагнітне пекло. Але щит Віктора... він витримає непрямий удар. Архітектор виживе. Він перечекає шторм, а потім вийде і забере те, що залишиться від планети.