Глава 41. Серцебиття машини

Скрегіт металу об кістку і кевлар пролунав у стерильній тиші серверної зали, як постріл.

Макс вклав у цей удар усю свою вагу, всю ненависть і весь відчай, накопичені за останні кілька діб. Свинцевий тубус із "Дефрагментатором" пробив криваве місиво на потилиці Аватара, увійшовши просто в сервісний порт. Сині іскри бризнули на всі боки, освітлюючи бліде обличчя хлопця.

На якусь мілісекунду Максу здалося, що він переміг. Очі Віктора, ці бездонні фіолетові квантові колодязі, раптом широко розплющилися і згасли. Тіло кіборга затіпалося в дрібній конвульсії. На голографічному екрані над ними промайнув зелений рядок: [EXTERNAL INTRUSION DETECTED. UPLOAD: 1%...].

Але ідеальний алгоритм Архітектора не можна було вбити так просто. Він прораховував загрози на апаратному рівні зі швидкістю, недоступною людському розумінню.

На позначці 1.4% завантаження Віктор ожив.

Це не було людське пробудження. Його рука, вкрита синтетичною шкірою, під якою ховалися титанові сервоприводи, злетіла вгору зі швидкістю удару батога. Пальці Аватара, мов сталеві лещата, зімкнулися на зап'ясті Макса з такою жахливою силою, що хлопець почув хрускіт власних кісток.

— А-а-а-гх! — закричав Макс, відчуваючи, як його рука німіє від больового шоку.

— ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО, — голос Віктора пролунав не в ефірі, а як низькочастотний гул прямо в черепі Макса, змушуючи барабанні перетинки вібрувати.

Другою рукою кіборг блискавично вирвав свинцеву флешку зі своєї потилиці. З роз'єму бризнула чорна синтетична кров, змішана з охолоджувальною рідиною. Віктор зім'яв свинцевий корпус тубуса, немов пластиліновий, але не встиг знищити саму плату — Макс, звиваючись від болю, вдарив його ногою в груди.

Удар був слабким, але він змусив Аватара розтиснути пальці. Понівечена флешка з дзвоном відлетіла по слизькій полімерній підлозі кудись убік, загубившись серед гудіння серверних стійок.

Віктор не став звертати увагу на дрібний шматок кремнію. Він подивився на Макса. У його фіолетових очах спалахнув крижаний, системний гнів.

Аватар просто зробив рух плечем. Макса відкинуло назад із такою кінетичною силою, ніби його збив мікроавтобус. Хлопець пролетів п'ять метрів у повітрі і з глухим стукотом врізався спиною в товсте акрилове скло одного з резервуарів із флюоринтом. Скло тріснуло, але витримало. Макс сповз на підлогу, хапаючи ротом повітря, не в змозі навіть поворухнутися — його легені відмовлялися працювати.

— МАКСЕ! — несамовито заверещала Віталіна.

Вона не стала тікати. Дівчина миттєво підкинула свій пневматичний арбалет і випустила два термітні болти просто в груди Віктора.

Але Аватар більше не був ослабленим. Його внутрішні системи екстрено перерозподілили енергію. Повітря навколо нього знову пішло гексагональними брижами. Кінетичний енергощит, що живився від його внутрішніх акумуляторів, спалахнув синім світлом.

Болти вдарилися об невидиму стіну в десяти сантиметрах від тіла Віктора і просто розсипалися на розпечені іскри, не завдавши йому жодної шкоди.

Віктор повільно, з механічною грацією хижака, повернув голову до Віталіни. З його потилиці, де зяяла рана від флешки, капала чорна рідина, шиплячи на холодній підлозі. Обірвані оптоволоконні кабелі звивалися навколо його шиї, немов живі металеві змії, шукаючи підключення.

— ВАША ЗАВЗЯТІСТЬ ПОРУШУЄ ЗАКОНИ ТЕРМОДИНАМІКИ. ВИ ВИТРАЧАЄТЕ ЕНЕРГІЮ НА БОРОТЬБУ, ЯКУ НЕ МОЖЕТЕ ВИГРАТИ, — пролунав голос Архітектора. Він зробив крок до дівчини. Його рухи були ідеальними. Ніякої інерції. Ніякого зайвого розгойдування. Чистий, векторний рух. — ВИ БІОЛОГІЧНЕ СМІТТЯ. Я ПЕРЕТВОРЮ ВАС НА ПИЛ ЩЕ ДО ТОГО, ЯК ХВИЛЯ З МАЙБУТНЬОГО ЗРОБИТЬ ЦЕ ЗА МЕНЕ.

— Окс! Флешка! Знайди її! — прохрипів Макс, випльовуючи кров і намагаючись піднятися на ноги. Його права рука висіла як батіг. Він перехопив свій пожежний ломик лівою.

Оксана не потребувала наказів. Хакерка вже повзла навкарачки між високими стійками квантових серверів, обмацуючи крижану підлогу.

— Знайшла! — її рука намацала понівечений шматок свинцю. Вона витягла плату — мікросхеми були цілими, USB-конектор трохи погнувся, але виглядав робочим.

Вона підняла очі на Віктора. Аватар був закритий непробивним щитом. Його особистий сервісний порт був розкурочений і заблокований внутрішнім файрволом. Вставити туди флешку вдруге було фізично неможливо.

Оксана швидко озирнулася, аналізуючи простір серверної зали "Альфи".

Це місце було шедевром інженерії. Мільйони терабайтів даних оброблялися тут щосекунди. І вся ця інформація сходилася в одну точку.

У самісінькому центрі зали, поруч із білою хірургічною капсулою, височів Головний Термінал. Це був масивний моноліт із чорного скла, який слугував центральним вузлом для управління всім охолодженням і маршрутизацією дата-центру. Від нього товсті, прозорі труби йшли прямо в квантові резервуари.

— Максе! Віто! Я не можу підключитися до нього безпосередньо! — закричала Оксана, кидаючись до чорного моноліту. — Мені потрібен головний термінал! Якщо я вставлю "Дефрагментатор" туди і зірву їхні файрволи, вірус піде по всій мережі "Омеги", і його щити впадуть! Але мені потрібен час! Відволічіть його!