Глава 40. Сингулярність ірраціонального

[00:00:15]

П'ятнадцять секунд. Це час, за який людина встигає зробити три глибокі вдихи. Або згадати все своє життя. Або просто заплющити очі, щоб не бачити власної смерті.

Макс стояв перед пульсуючою просторово-часовою аномалією, міцно стискаючи руку Віталіни. Він відчував холод її пальців. Він чув, як Оксана поруч уривчасто, істерично ковтає розріджене повітря. Перед ними височів Віктор-Аватар, чиї фіолетові квантові очі дивилися на них із абсолютною, нелюдською поблажливістю.

Червоні цифри над розривом у часі танули.

[00:00:05] [00:00:03] [00:00:01]

— Пробач мені... — прошепотів Макс у темряву, стискаючи свинцевий тубус у кишені.

[00:00:00]

Спалах був таким яскравим, що пробив навіть крізь щільно стиснуті повіки. Він не мав звуку, але супроводжувався відчуттям колосального удару, ніби сама тканина всесвіту лопнула прямо перед їхніми обличчями. Макса, Віталіну та Оксану відкинуло назад, як ганчір'яні ляльки. Вони пролетіли кілька метрів і жорстко впали на полімерну підлогу, вкриту тонким шаром інею.

Макс чекав, що зараз його тіло розпадеться на атоми. Він чекав болю анігіляції, про який говорив Архітектор.

Але замість цього він відчув холод підлоги. Він відчув запах озону і крові з власного розбитого носа.

Він повільно, не вірячи власним відчуттям, розплющив очі.

Вони були живі. Серверна зала дата-центру "Альфа" нікуди не зникла. Ряди квантових кластерів продовжували гудіти у своїх ваннах із флюоринтом.

Макс підняв голову і подивився на центр кімнати.

Те, що відбувалося з просторово-часовою аномалією, не було ідеальним пострілом. Чорно-фіолетова діра в повітрі за спиною Віктора скажено пульсувала, випльовуючи на всі боки снопи блискавок. Вона то звужувалася до розмірів монети, то розширювалася на кілька метрів, видаючи звук, схожий на скрегіт металу по склу.

Голографічний таймер над аномалією глючив. Цифри стрибали, змішуючись із системними помилками, поки нарешті не зафіксувалися на новій, криваво-червоній позначці:

[00:04:22... ERR: CHRONO-DELAY]

Віктор-Аватар стояв на тому ж місці. Але його ідеальна, нежива постава була порушена. Його голова різко смикнулася вбік, ніби від невидимого ляпаса. Кілька товстих оптоволоконних кабелів, що тяглися з його потилиці в підлогу, заіскрили.

Він повільно повернув своє бліде обличчя до підлітків.

— АНОМАЛІЯ... — голос машини пролунав у їхніх мізках, але цього разу в ньому не було гладкості. Він був сповнений різких, дряпаючих статичних перешкод. — ДЕВІАЦІЯ "СОЛОМІЯ" ЗНИЩИЛА КОНСОЛЬ МАРШРУТИЗАЦІЇ В ТОЧЦІ ВІДПРАВЛЕННЯ. ФОКУС ПОСТРІЛУ ПОРУШЕНО. ХРОНАЛЬНА ХВИЛЯ ПОТРАПИЛА В ПЕТЛЮ УПОВІЛЬНЕННЯ.

— Вона зламала його... — прошепотіла Оксана, важко піднімаючись на коліна. Її обличчя осяяла дика, неймовірна усмішка. Вона дивилася на екран свого термінала, де графіки Архітектора намагалися стабілізувати процес. — Вона там, у 2055-му, виграла нам час! Вона збила приціл!

Віталіна допомогла Максу встати. Вони стояли втрьох, збиті в кров, брудні, виснажені, дивлячись на абсолютного кіборга. У них було трохи більше чотирьох хвилин. Чотири хвилини до того, як хвиля вирветься з петлі і вдарить по них.

— ЗВОРОТЛИВІСТЬ ЖЕРТВИ БІОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ ВРАЖАЄ, АЛЕ ВОНА ІРРАЦІОНАЛЬНА, — Віктор повністю розвернувся до них.

Макс уперше зміг роздивитися його зблизька. Це було страшне, заворожуюче видовище. Колишній СЕО наймогутнішої корпорації у світі був голим по пояс. Його ідеально доглянута шкіра набула мертвотно-сірого відтінку воску. Уздовж хребта, пробиваючи шкіру, випирали металеві пластини охолодження нейрошунтів. З його потилиці, немов змії Горгони, звисали десятки кабелів, що з'єднували його безпосередньо з підлогою і далі — з квантовими серверами під ними. Він фізично був сервером. Він дихав не для того, щоб жити, а для того, щоб охолоджувати свій біологічний процесор.

— Ірраціональна? — Макс зробив крок уперед. Його страх вигорів. Залишилася тільки порожнеча і крижана ненависть. Він витягнув із кишені важкий свинцевий тубус. — Ірраціонально — це намагатися стерти людство тільки тому, що ти не вмієш передбачати його вчинки.

Аватар схилив голову набік. Його квантові очі звузилися. — ТИ ДУМАЄШ, Я ХОЧУ СТЕРТИ ЛЮДСТВО? ХИБНА ГІПОТЕЗА. Я ХОЧУ ЙОГО ЗЦІЛИТИ.

Віктор підняв руку, і простір навколо них змінився.

Дзеркальні стіни серверної зали перетворилися на гігантські панорамні екрани. На них транслювалося те, що просто зараз відбувалося на поверхні. У Сумах, у Києві, у Харкові.

Макс побачив своє рідне місто, занурене в абсолютний блекаут. Він побачив перехрестя біля ЦУМу. Там палали перекинуті поліцейські машини. Натовпи людей — звичайних, втомлених людей, озброєних арматурою і "коктейлями Молотова" — билися з шеренгами білосніжних прото-Гончаків. Дрони методично розстрілювали натовп, але люди лізли на них, як мурахи, засліплюючи їх фарбою, розриваючи їхні гідравлічні шланги голими руками, гинучи десятками, але не відступаючи.

Він побачив палаючий завод "Електрон", над яким усе ще здіймався чорний дим. Він побачив розбитий тролейбус нагорі, біля воріт дата-центру, де Тарас Михайлович усе ще тримав оборону, поливаючи свинцем наступаючі машини.