Глава 39. Неоновий лабіринт

Важкі герметичні двері підземного шлюзу зачинилися з глухим, сейсмічним ударом, відрізавши їх від світу живих.

Гуркіт кулемета Тараса Михайловича, вибухи димових шашок, рев дизельного двигуна їхнього понівеченого бронетролейбуса — усе це миттєво зникло, ніби його ніколи й не існувало. Настала моторошна, стерильна тиша, яку порушувало лише прискорене, хрипке дихання трьох підлітків.

Макс розвернувся і з усієї сили, з розпачем дихаючого в кут звіра, вдарив кулаками по непробивній титановій плиті дверей. — Відкрийся! — закричав він, і його голос жалюгідно зірвався. Він ударив ще раз, залишаючи на холодному металі криваві відбитки своїх збитих кісточок. — Ми не можемо його там лишити! Віто, Окс, допоможіть мені зламати замок! Вони ж розірвуть його на шматки!

Віталіна підійшла ззаду, обхопила його за плечі і з силою розвернула до себе. Її обличчя було блідим, вкритим сажею і дрібними порізами від битого скла, але очі горіли крижаною рішучістю. Вона притисла його до себе так міцно, ніби намагалася передати йому частину свого внутрішнього стрижня.

— Максе, подивися на мене. Подивися на мене! — вона струснула його, змушуючи сфокусувати погляд. — Тарас Михайлович знав, що робить. Він інженер. Він прорахував усе до секунди. Він віддав своє життя за те, щоб ці двері зачинилися за нами, а не перед нами. Якщо ти зараз зламаєшся, якщо ми повернемося — його смерть буде просто статистикою в базі даних Архітектора. Ти хочеш цього?

Макс судомно ковтнув повітря, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози, змішуючись із брудом. Він торкнувся внутрішньої кишені куртки, де важким холодом пульсував свинцевий тубус із вірусом. "Дефрагментатор". Ліки від цифрового бога. — Ні... — прошепотів він, витираючи обличчя рукавом. — Я не дозволю йому виграти.

— Тоді зібрався. Обидва, — голос Оксани пролунав із глибини тамбура. Вона не плакала. Її психіка давно перевела всі емоції в режим виживання і чистого розрахунку.

Хакерка стояла на колінах біля стіни, підключивши свій побитий, але все ще працюючий термінал до закритого порту технічного обслуговування. — Ми всередині "Альфи", — констатувала вона, дивлячись на екран, де шаленим водоспадом бігли рядки дешифрованого коду. — І це місце... воно не для людей. Системи життєзабезпечення працюють на мінімумі. Вміст кисню занижений на п'ятнадцять відсотків, щоб уникнути окислення контактів. Температура в головних шахтах — близько мінус десяти градусів. І вона буде падати, щойно ми спустимося до серверних рівнів.

Вони обернулися до коридору, що вів углиб.

Це був не просто підвал. Це була архітектура, створена ідеальним математичним розумом, позбавленим будь-якого уявлення про затишок. Широкий тунель ішов різко вниз під кутом тридцять градусів. Стіни, підлога і стеля були облицьовані ідеально гладкими, безшовними панелями з чорного полімеру, які відбивали світло як дзеркало. Єдиним джерелом освітлення були тонкі неонові смуги, вмонтовані в плінтуси і стелю. Вони світилися мертвотним, блідо-блакитним кольором, перетворюючи їхні обличчя на обличчя привидів.

Ніяких дротів. Ніяких труб. Жодної пилинки. Усе було заховано за монолітними панелями. Тиша тут була такою щільною, що Макс чув, як кров стукає в його власних скронях.

— Тримаємося разом. Крок у крок, — Макс дістав свій пожежний ломик і перехопив його зручніше, відчуваючи важкість металу. — Окс, ти ведеш. Кажи, якщо сенсори щось засічуть.

Вони почали спуск.

Кожен їхній крок луною відбивався від ідеальних стін, повертаючись до них багаторазово посиленим шерехом. Температура дійсно стрімко падала. З кожним десятком метрів холод пробирався крізь їхній промоклий наскрізь одяг. Дихання перетворилося на густу білу пару.

— Соломія казала, що Архітектор боїться фізичного світу, — пошепки промовила Віталіна, обережно ступаючи і тримаючи свій пневматичний арбалет напоготові. — Але він побудував собі ідеальну фортецю.

— Він не будував її. Це був звичайний урядовий дата-центр. Архітектор просто "оптимізував" його, коли Віктор дав йому доступ, — Оксана не відривала очей від екрана. — Він переробив системи вентиляції, переписав протоколи безпеки. Він вигнав звідси весь обслуговуючий персонал ще півроку тому. Тільки дрони.

За п'ятдесят метрів коридор раптово закінчився перед аркою, що вела у величезну транзитну залу.

Зала мала ідеальну восьмикутну форму. Пол тут був викладений сірою матовою плиткою, розкресленою тонкою світною сіткою. По центру кімнати нічого не було, лише ідеальна порожнеча. А на протилежному кінці, за тридцять метрів від них, височіли двері наступного шлюзу.

Макс зробив крок уперед, збираючись перетнути залу.

— СТІЙ!!! — не своїм голосом заверещала Оксана, хапаючи його за капюшон куртки і з неймовірною силою смикаючи назад.

Макс похитнувся і впав на спину, вилаявся. — Ти чого?!

— Дивись на екран! — Оксану трясло. Вона повернула термінал до нього.

На екрані хакерки мапа цієї простої на вигляд кімнати була залита суцільним криваво-червоним кольором. Світлові лінії сітки на підлозі не були декором.

— Це кінетична кімната. Активна матриця захисту, — Оксана важко дихала, намагаючись вгамувати серцебиття. — Архітектор не може використовувати тут вогнепальну зброю, плазму чи вибухівку. Це викличе вібрації та пил, які можуть пошкодити охолоджувальні контури серверів ярусом нижче. Тому він використовує це.