Глава 38. Останній рубіж

Вісімнадцять тонн понівеченої, зашитої у свинець і сталь радянської епохи мчали крізь абсолютну темряву.

Дизель-генератор у салоні ЗіУ-9 ревів на таких запредельних обертах, що, здавалося, його поршні ось-ось проб'ють металеву обшивку і розлетяться на шрапнель. Усередині броньованого тролейбуса дихати було майже нічим. Густий, їдкий дим від перегрітої проводки змішувався із запахом поту, страху та пролитого на підлогу мастила.

Макс дивився у вузьку оглядову щілину. Траса під Києвом була порожньою і мертвою. Жодного вогника. Жодної фари. Архітектор вимкнув усе людське, залишивши тільки своє.

І це «своє» височіло попереду.

Логістичний хаб, під яким ховався дата-центр «Альфа», не мав нічого спільного зі звичайними складами. Це була колосальна, брутальна фортеця з монолітного бетону. Її периметр освітлювали сліпучо-білі ксенонові прожектори, що прорізали нічний туман гострими, як скальпелі, променями. Паркан із титанової сітки був увінчаний спіралями Бруно, по яких безперервно бігали сині іскри високої напруги. На кутових вежах завмерли автоматичні турелі. Це була цитадель цифрового бога, ідеально захищена від будь-якого зовнішнього вторгнення.

— Тримайтеся за що-небудь, якщо хочете залишитися з цілими щелепами! — прогарчав Тарас Михайлович, перекриваючи рев генератора. Його обличчя в тьмяному світлі приладової панелі нагадувало маску бога війни: закривавлене, покрите кіптявою, з очима, що палали божевільною рішучістю. — Головні ворота! Бачу ціль!

Оксана судомно вчепилася в приварений до підлоги поручень. Віталіна однією рукою обхопила Макса, іншою — вчепилася в сталеву сітку на вікні.

Попереду, за п'ятсот метрів, виросли масивні стулки воріт. Вони були зроблені не з сітки, а з цільних сталевих плит завтовшки в кілька сантиметрів, призначених витримувати таранний удар великовантажних фур.

Перед воротами, вишикувавшись в ідеальний шаховий порядок, стояла охорона. Близько п'ятдесяти білосніжних прото-Гончаків. Їхні фіолетові візори спалахнули одночасно, коли їхні радари засікли наближення ревучої броньованої махіни.

Роторні кулемети на їхніх маніпуляторах синхронно піднялися.

— Вони відкривають вогонь! — закричала Віталіна.

ТРРРРРР!

Злива свинцю обрушилася на передню броню тролейбуса. Звук був таким, ніби вони заїхали під гігантський град. Сталеві листи, наварені Тарасом і командою "Вулика", застогнали. Іскри сипалися снопами, засліплюючи оглядову щілину. Кілька бронебійних куль прошили зовнішній шар, але застрягли у свинцевій підкладці, вибивши всередину салону хмари токсичного пилу.

— Жри метал, бляшанко! — заревів Тарас. Він не став скидати швидкість. Він не намагався маневрувати. Він просто втиснув педаль акселератора в підлогу, кидаючи всі вісімнадцять тонн на вірну смерть.

Відстань скорочувалася блискавично. Сто метрів. П'ятдесят. Двадцять.

Прото-Гончаки, чиї алгоритми не передбачали суїцидальних таранних атак такої маси, спробували розійтися в боки, звільняючи траєкторію, але важка машина була швидшою.

КРААААХ!

Клиноподібний таран, зварений із залізничних рейок на морді ЗіУ-9, врізався в лінію дронів. Двох білосніжних кіборгів просто розірвало навпіл, їхні титанові кінцівки і гідравлічні шланги бризнули на всі боки, немов бризки бруду.

Наступної мілісекунди тролейбус влетів у головні ворота.

Удар був апокаліптичним. Макса відкинуло на стіну, з його грудей вибило все повітря. Сталеві стулки воріт вигнулися дугою, петлі з жахливим виском вирвалися з бетонних опор. Тролейбус, зминаючи власну морду в гармошку і гублячи шматки броні, прорвав периметр і влетів на внутрішній двір дата-центру в хмарі диму, іскор та бетонного пилу.

Тарас ударив по гальмах. Колеса, позбавлені гуми, заскреготали голими дисками по асфальту. Машину занесло, і вона боком врізалася в масивний бетонний парапет перед входом у підземний шлюз — туди, звідки починався спуск у серце "Альфи".

Дизель-генератор закашлявся, видав хмару чорного диму і заглох. Тяговий двигун замовк.

Настала тиша.

— Усі цілі?! — хрипко крикнув Макс, намагаючись піднятися з підлоги. У вухах стояв нестерпний дзвін.

— Жива... — простогнала Оксана, випльовуючи пил.

Віталіна вже була на ногах. Її обличчя було розсічене, але вона міцно стискала свій арбалет.

Тарас Михайлович повільно виліз із понівеченого водійського крісла. Він припадав на ліву ногу, а його куртка на плечі була наскрізь просякнута кров'ю від сильного удару, але старий інженер навіть не здригнувся. Він підійшов до задніх дверей і з розмаху вдарив по важілю аварійного відкриття.

Стулки зі скреготом розійшлися.

Внутрішній двір дата-центру нагадував розтривожений мурашник. Сирени вили на одній, пронизливій ноті. Сліпучі прожектори нишпорили по клубах диму від розбитих воріт.

Звідусіль — з технічних ангарів, з дахів, з пробитих воріт — сюди стікалися машини. Прото-Гончаки формували нові шеренги. У небі, розрізаючи дощові хмари, з'явилися десятки важких штурмових дронів. Архітектор стягував усю свою локальну армію для знищення аномалії.