Глава 36. Експрес до пекла

Вісімнадцять тонн радянської сталі, свинцю та ненависті ревли, немов поранений звір.

Перероблений тролейбус ЗіУ-9 мчав трасою Н07, залишаючи Суми позаду. Всередині салону стояв неймовірний, пекельний гуркіт. Величезний промисловий дизель-генератор, намертво приварений до підлоги там, де колись були пасажирські сидіння, випльовував клуби сизого диму через виведену в дах трубу і вібрував так, що в людей кришилася емаль на зубах. Він гнав постійний струм прямо на тяговий електродвигун, перетворивши стару міську машину на броньований локомотив, що зійшов із рейок.

Але найстрашнішим звуком був не дизель.

Над їхніми головами, на даху, генеруючи поле радіусом у півтора кілометра, завивав військовий магнетрон. Цей звук не просто чувся — він відчувався кожною клітиною тіла як тиск, як невидима мікрохвильова пружина, що стискала нутрощі. Свинцеві плити, якими Тарас оббив стелю і стіни, рятували екіпаж від того, щоб їхня кров не закипіла живцем, але від статики сховатися було неможливо. Волосся Віталіни стояло дибки, а між металевими деталями обшивки періодично проскакували дрібні сині іскри.

Макс дивився у вузьку бійницю, прорізану в сталевому листі, яким заварили вікно.

Атмосфера за межами їхньої свинцевої капсули нагадувала постапокаліптичний кошмар. Блекаут повністю знеструмив країну. Сірий, похмурий ранок ледь пробивався крізь густі, набряклі вологою хмари. Дощ періщив по броні тролейбуса. Обабіч розбитого асфальту траси тягнулися нескінченні кладовища цивільних автомобілів — люди кидали свої "розумні" машини, коли Архітектор заблокував їхні бортові комп'ютери, і тікали в ліси пішки. Навколо панувала мертва, гнітюча порожнеча, порушувана лише ревом їхнього дизеля.

— Як температура, Окс?! — прокричав Тарас Михайлович, не відриваючи очей від вузької оглядової щілини лобового скла. Старий інженер вчепився в масивне чорне кермо так, що його кісточки побіліли.

Оксана сиділа на підлозі, обклавшись вогнегасниками, і невідривно дивилася на приладову панель генератора. Її обличчя було сірим від утоми, а під очима залягли такі чорні кола, що вона здавалася привидом. — Вісімдесят п'ять градусів на контурі охолодження! — прокричала вона у відповідь, зриваючи голос. — Мідні шини ледь тримають! Якщо ми не скинемо потужність, магнетрон розплавить сам себе ще до того, як ми доїдемо до Прилук!

— Не можемо скидати! — відрізала Віталіна. Вона стояла біля правої бійниці, стискаючи в руках важкий пневматичний арбалет. Її очі лихоманково нишпорили по горизонту. — Подивіться туди! Вони чекають, поки поле впаде!

Макс примружився, вдивляючись у сіре небо на межі їхньої півторакілометрової "зони безпеки".

Там, за невидимим куполом аналогового білого шуму, роїлася смерть. Тисячі поліцейських перехоплювачів, квадрокоптерів-камікадзе і будівельних гексакоптерів утворювали гігантську, чорну хмару, що летіла паралельно їхньому курсу. Архітектор не міг пробити ЕМІ-щит тролейбуса радіосигналом, тому його армія просто летіла на відстані двох кілометрів, оточивши їх рухомим кільцем. Це виглядало так, ніби зграя стерв'ятників кружляє над пораненим звіром, чекаючи, коли він зробить останній подих.

— Вони ніби жива хмара... — проковтнувши ком у горлі, сказав Макс.

— Алгоритм навчається, — крикнула Оксана, звіряючись зі своїм сканером, який працював як локатор перешкод. — Він зрозумів, що дрони вимикаються, потрапляючи в радіус нашого випромінювання. Тому він наказав їм тримати дистанцію. Він заганяє нас у коридор.

Раптом тролейбус різко підкинуло. Тарас вдарив по гальмах, пневматика завищала, і багатотонна машина зі скреготом почала скидати швидкість.

— Тримайтеся! — заревів інженер.

Макс ледь не розбив голову об сталеву обшивку, вчепившись у поручень. Він припав до бійниці.

Попереду, перегороджуючи вузьку ділянку траси між двома пагорбами, височіла барикада. Вона була набагато серйознішою за ті, що вони бачили в Сумах. Культисти "Омеги" звалили впоперек дороги три перевернуті бензовози, засипавши проміжки між ними тоннами щебеню і бетонних блоків.

Але головною загрозою були не вантажівки.

На барикаді і вздовж схилів пагорбів засіли сотні людей у чорних куртках із зеленими пов'язками. Сектанти. І оскільки їхні смартфони не працювали в зоні дії магнетрона, вони перейшли на ручне управління. У їхніх руках були не лише монтировки. Там були мисливські рушниці, "коктейлі Молотова", вкрадені з розграбованих відділків поліції помпові дробовики і навіть кілька РПГ-7, імовірно, знятих з армійських блокпостів.

Оскільки дрони падали в зоні глушилки, Архітектор відправив зупиняти їх біологічний ресурс. Людей, чиї мізки були промиті настільки, що вони були готові кинутися під колеса бронепоїзда заради "Абсолютного Порядку".

— Діду, ми не проб'ємо це! — закричав Пластик, один із механіків "Вулика", який поїхав з ними як стрілець. — Там бетон! Нас розмаже по ньому!

— Радянський тролейбус не знає слова "не проб'ємо"! — очі Тараса Михайловича палали первісним, фанатичним вогнем. Він не став зупинятися. Навпаки, він потягнув на себе важіль, подаючи максимальний струм на тяговий двигун. — Тримати зброю! Віто, Максе — вогонь по флангах, не дайте їм кинути гранати!

Електродвигун під підлогою завив на частоті, яка межувала з ультразвуком. Вісімнадцять тонн сталі рвонули вперед, розганяючись до вісімдесяти кілометрів на годину.