Глава 35. Колісниця Судного Дня

Бетонні стіни старого ангара здригалися від безперервного, методичного шквалу вогню. Зенітні черги з великокаліберних роторних кулеметів прото-Гончаків шматували цегляну кладку зовні, вибиваючи хмари сірого пилу, який густим туманом осідав на спітнілі, чорні від мазуту обличчя механіків.

Пастка закрилася, але Архітектор не поспішав стирати їх на порох. Він узяв депо в ідеальну тактичну облогу, методично знищуючи укриття шар за шаром. Зелене, нудотне світло прожекторів "Омеги" пробивалося крізь пробиті кулями дірки в даху, розкреслюючи напівтемряву ангара химерною лазерною сіткою.

У центрі цього індустріального пекла, освітлений лише сліпучо-синіми спалахами трьох зварювальних апаратів, стояв він. Списаний радянський тролейбус ЗіУ-9.

— Вари кут! Тримай дугу, не відпускай, поки метал не стечеться! — ревів Тарас Михайлович, перекриваючи гуркіт обстрілу. Його захисна маска була піднята, обличчя блищало від поту. Старий інженер тримав у руках масивний сталевий двотавр, притискаючи його до передньої частини машини, формуючи клиноподібний таран.

Двоє автомеханіків із "Вулика", хлопці років двадцяти п'яти з шаленими очима, поливали шви розплавленим електродом.

— Тарасе Михайловичу, лівий борт прошиває наскрізь! Їхні кулі беруть звичайну сталь, як картон! — прокричала Віталіна. Вона стояла на імпровізованих риштуваннях із дерев'яних піддонів, тримаючи в руках крейду і планшет. Її коротке волосся було вкрите сірим попелом. Вона проєктувала броню в режимі реального часу, враховуючи кути входження куль. — Нам потрібні екрани! Кутова броня!

— Максе! Де свинець?! — гаркнув Тарас, не відриваючись від тарана.

Макс, задихаючись від напруги, тягнув по брудній підлозі візок, навантажений чорними, важкими плитами, витягнутими зі старих тягових акумуляторів депо. Кожна плита важила кілограмів тридцять. Його забинтовані руки знову кровоточили, але адреналін повністю глушив біль.

— Везу! — Макс підтягнув візок до відчинених дверей тролейбуса. — Скільки ще потрібно в салон?

— Усе, що знайдеш! Зашивайте стіни, стелю, підлогу! — кричала Оксана.

Хакерка сиділа на даху тролейбуса, прив'язана страхувальним тросом до іржавих штанг струмоприймачів. Прямо перед нею височів монстр — промисловий магнетрон від військового радара. Він скидався на бомбу з мідними ребрами охолодження. Оксана тремтячими пальцями зачищала товсті силові кабелі, намагаючись з'єднати їх із виводами генератора, який гуркотів унизу, в самому салоні тролейбуса.

— Якщо ви не обкладете салон свинцем у три шари, — Оксана ледь не зривалася на істерику, її голос дрижав від страху перед фізикою, яку вона збиралася випустити на волю, — коли я врублю цю штуку на сто кіловат, ми зваримося всередині за десять секунд! Наша кров просто закипить, як суп у мікрохвильовці! Свинець поглине мікрохвильове випромінювання. Без нього ми трупи!

Макс схопив дві свинцеві плити і затягнув їх у салон.

Зсередини ЗіУ-9 більше не нагадував громадський транспорт. Усі сидіння були жорстоко вирвані з кріпленнями. На їхньому місці, в самому центрі салону, намертво приварений до несучої рами, ревів величезний промисловий дизель-генератор. Від нього йшов такий жар і вібрація, що зуби дрібно стукали. Товсті мідні "змії" кабелів розповзалися від нього під підлогу — до старого тягового електродвигуна, і вгору — до магнетрона Оксани.

— Давай сюди! — Пластик, який взяв на себе роль головного майстра з інтер'єру, вихопив плити з рук Макса і почав швидко пристрілювати їх до стінок будівельним пістолетом з дюбелями. Салон тролейбуса стрімко перетворювався на свинцеву капсулу.

Раптом над їхніми головами пролунав страшний тріск. Черга з роторного кулемета дрона пробила дах ангара і зрешетила верхню частину тролейбуса, дивом не зачепивши Оксану. Одне з вікон, ще не закрите арматурною решіткою, розлетілося на тисячі гострих осколків, обсипавши Макса і Пластика скляним дощем.

— Вони підходять ближче! — заволав один із дозорних "Вулика", що стояв біля забарикадованих воріт ангара з саморобним сіткометом. — Сектанти тягнуть вибухівку до головних воріт! Їм набридло просто стріляти!

Тарас Михайлович кинув двотавр, відкинув маску і застрибнув у кабіну водія. Приладова панель була розкурочена, замість звичних кнопок відкривання дверей стирчали тумблери активації магнетрона і управління дизелем.

— Увага всім! — бас Тараса перекрив рев генератора і постріли зовні. — Час вийшов. Закидайте інструменти в салон! Віталіно, що по броні?

Дівчина зістрибнула з риштувань, витираючи чорне від кіптяви обличчя. Вона окинула поглядом машину. Бічні борти були заварені листами сталі внахлест, утворюючи "луску". На вікнах красувалися наварені під кутом у сорок п'ять градусів решітки з товстої арматури — Віталіна розрахувала кут так, щоб кулі рикошетили вгору. Лобове скло було повністю заварене металом, залишалася лише вузька оглядова щілина для водія, як у танку.

— Витримає легку стрілецьку зброю і кілька прямих влучень великокаліберних, — швидко відрапортувала вона, застрибуючи у двері. — Але якщо вони застосують плазму або протитанкові ракети — ми перетворимося на металеве сито.

— Вони не застосують плазму. Її тут немає. А ракети не наведуться, коли ця штука запрацює, — Тарас вдарив кулаком по стелі, де над ними височів магнетрон. — Оксано! Закінчила?!