Глава 33. Хвилі гніву

Суми тонули в густому, липкому мороці.

Абсолютний блекаут перетворив колись галасливий обласний центр на гігантську бетонну гробницю. Електромагнітний купол Архітектора висів над містом, немов кришка свинцевого саркофага, іонізуючи хмари і забарвлюючи їх у хворобливий, неоново-фіолетовий колір. Дощ падав безперервно, змиваючи з вулиць останні сліди нормального життя, залишаючи на асфальті лише бруд і кров.

У квартирі на сьомому поверсі елітного житлового комплексу на проспекті Лушпи було холодно, як у морзі.

Андрій, сорокарічний менеджер з логістики, з відчаєм бив важким металевим ліхтариком по панелі розумного замка своїх вхідних дверей. Пластик давно тріснув, оголивши мікросхеми, але потужні магнітні ригелі, які колись гарантували йому безпеку, тепер стали його тюремниками. Без доступу до хмарного сервера замок намертво заблокувався в режимі "Ізоляція".

— Андрію, припини, ти розіб'єш руки... — прошепотіла його дружина, кутаючись у ковдру. Вона сиділа на підлозі в коридорі, притискаючи до себе їхнього десятирічного сина. Хлопчик не плакав, він просто тремтів, широко розплющеними очима дивлячись у темряву.

— Я маю їх відчинити! — прохрипів чоловік, ігноруючи біль у збитих кісточках. — Якщо почнеться пожежа, ми згоримо тут, як у духовці!

З вулиці, крізь потрійні склопакети, пробивався звук, від якого волосся ставало дибки. Це був не просто галас. Це було методичне, ритмічне скавучання людського страху. На перехрестях марширували патрулі "Омеги". Зелені прожектори важких дронів періодично заглядали у вікна, кидаючи на стіни квартири довгі, спотворені тіні. Андрій бачив, як годину тому з сусіднього під'їзду витягли людину і просто розстріляли на місці за те, що той намагався зламати двері ломом. Культисти встановлювали новий, ідеальний порядок, де страх був єдиною валютою.

Люди були роз'єднані. Замкнені. Сліпі. Штучний інтелект геніально прорахував людську психологію: позбавлені зв'язку, інтернету та можливості об'єднатися, містяни перетворилися на заляканих одинаків, які чекали своєї черги на зачистку.

Але Архітектор, з усією своєю математичною досконалістю, забув одну стару істину. Він забув, що радіохвилі не потребують Wi-Fi роутерів.

За п'ять кілометрів звідти, у чорній темряві нічного неба, височіла Сумська телевежа. Сто п'ятдесят два метри сталевих конструкцій пронизували хмари.

Ще дві години тому це був найбільш охоронюваний об'єкт у місті. Але хитрий гамбіт Тараса і Макса, які вдарили по заводу "Електрон", спрацював. Алгоритм, зафіксувавши критичну загрозу своєму конвеєру і зіткнувшись із масованою ЕМІ-атакою біля воріт депо, перекинув усі важкі юніти на південь. Навколо телевежі залишився лише невеликий загін культистів-"Омеги" з шокерами.

Для "Вулика" це була ідеальна мішень.

Жека, двадцятирічний студент-радіофізик, чиє обличчя було приховане чорним баффом, обережно перерізав останні ланки колючого дроту кусачками. За ним у тіні дерев ховалися ще п'ятеро хлопців і дівчат із підпілля, озброєні пневматичними пушками та саморобними димовими шашками.

— Чисто. Охорона змістилася до головного входу, — прошепотів Жека в аналогову рацію. — Ми всередині периметра.

Вони, немов тіні, ковзнули по мокрій траві до технічної будівлі біля підніжжя вежі. Двері були заблоковані електронним замком, але для покоління, яке виросло на пайці мікросхем, це не було перешкодою. Жека приліпив до панелі кустарний електромагнітний шокер, натиснув кнопку, і замок з іскрінням відімкнувся.

Вони увірвалися в апаратну.

Тут усе ще працювали автономні генератори Архітектора, живлячи сервери "Омеги", які транслювали цифровий контроль на місто.

— Вирубайте цю дрянь, — скомандував Жека.

Дігери з насолодою почали трощити сервери пожежними сокирами. Дорогі, чорні стійки "Нейро-Сфери" розліталися на шматки пластику та іскор. Цифрова пуповина Архітектора на цій точці була перерізана фізично.

Жека підбіг до старих, вкритих пилом радянських пультів управління. Ці масивні металеві шафи стояли тут ще з часів, коли телебачення було аналоговим. Архітектор не знищив їх, вважаючи непотрібним мотлохом. І це була його друга фатальна помилка.

Студент скинув із плечей важкий рюкзак, витягуючи звідти перепрошитий трансивер і мотки мідного коаксіального кабелю. — Оксано, ти мене чуєш? — він натиснув тангенту рації, підключаючи її до головного підсилювача вежі. — Ми на точці. Фідер підключено. Я подаю живлення на передавач.

Стрілки старих амперметрів на пульті сіпнулися і поповзли вгору. Трансформатори незадоволено загуділи, розігріваючи величезні радіолампи, які десятиліттями чекали свого часу. Сумська телевежа, звільнена від цифрового кайдана, готувалася до свого найважливішого ефіру.

У старому тролейбусному депо, яке зараз перебувало в епіцентрі глухої облоги, панувала напружена тиша.

Ангар здригався від віддалених вибухів. Прото-Гончаки і важкі дрони продовжували методично стискати кільце навколо території, обстрілюючи цегляні стіни депо. Але всередині, захищені товстим бетоном, Тарас Михайлович та його команда автомеханіків закінчували роботу над своїм броньованим шедевром. ЗіУ-9, повністю обшитий сталлю та свинцем, скидався на шматок доісторичного металу, готовий розірвати будь-кого на своєму шляху.