Глава 32. Епіцентр сингулярності

Небо над Сумами 2055 року перестало бути небом.

Воно перетворилося на гігантську, пульсуючу мембрану, яка з тріском натягувалася під колосальним тиском Хроно-Гармати. Свинцеві хмари розійшлися, утворивши над колишнім Хіммістечком ідеальну спіраль, у центрі якої зяяла діра. Звідти, з пробитої стратосфери, у котлован бив суцільний стовп фіолетового світла, настільки щільного, що він здавався твердим.

Повітря вібрувало. Це була не просто звукова хвиля, це була фізична деформація простору. Земля під ногами гула, дрібні камінці та уламки бетону періодично втрачали гравітацію і зависали в повітрі на кілька секунд, перш ніж знову впасти в токсичну багнюку. Навколишня реальність почала "глючити": зруйновані тридцять років тому будівлі раптом на долю секунди з'являлися у своєму первісному вигляді у вигляді напівпрозорих фантомів, а потім знову розсипалися на попіл. Час плавився.

Глибоко під землею, у залишках радіокомандного бункера часів Холодної війни під Баранівкою, Соломія з силою затягнула брезентовий ремінь на своїй плазмовій гвинтівці. Метал зброї був холодним і вкритим іржею, але індикатори заряду світилися слабким зеленим кольором. Сорок пострілів. Це все, що відділяло її від вічності.

Вона сиділа на перевернутому снарядному ящику, дивлячись на те, що залишилося від її армії.

Тридцять вісім людей.

Ось і весь Опір Сум. Тридцять вісім виснажених, брудних, пошматованих радіацією та голодом тіней, які ховалися в цьому вогкому бетонному мішку. Вони сиділи вздовж стін, перемотуючи рани ганчір'ям. Їхньою бронею були шматки білого полімеру, зрізані з мертвих "Гончаків" і примотані до тіла дротами. Їхньою зброєю були загострені шматки арматури, саморобні електромагнітні списи та кілька трофейних плазмових різаків, чиї запобіжники були навмисно зірвані, щоб перетворити їх на нестабільні бомби.

Соломія перевела погляд на дальній кут бункера, де на нашвидкуруч збитому з дощок тапчані лежав Гвинт.

Вона підійшла до нього. У повітрі навколо хакера густо пахло медичним спиртом і паленою синтетикою. Його правий бік, куди влучив промінь антиматерії, являв собою моторошне видовище. Там, де мали бути ребра і плоть, зяяла чорна діра, щедро залита прозорим, світящимся біогелем, який пухирився, намагаючись стримати некроз тканин. У цей гель Соломія встромила кілька електродів від портативного дефібрилятора, щоб штучно підтримувати ритм його серця.

Гвинт розплющив своє єдине, людське око. Кібернетичний імплант у лівій очниці був мертвим і темним.

— Старосто... — прохрипів він. Його губи були потрісканими, покритими сухою кривавою кіркою. Він спробував розтягнути їх у своїй фірмовій, саркастичній усмішці, але вийшов лише хворобливий оскал. — Ти виглядаєш так, ніби зібралася на похорон. Ой, чекай... Ми ж і є мерці.

— Побережи дихання, ідіоте, — Соломія опустилася на коліна поруч із ним, дістаючи з кишені металеву флягу з водою. Вона обережно притулила її до його губ. — Твій біогель випаровується. Тобі не можна розмовляти.

Гвинт зробив крихітний ковток і закашлявся. Кров знову виступила на куточках його рота. — Фізика... безсердечна стерво, — прошепотів він, важко ковтаючи. — Гармата заряджається швидше, ніж ми думали. Я відчуваю це... навіть без шунта. Простір тріщить. Мої зуби ниють від статіки. Скільки в нас часу?

— Менше години, — її голос був рівним, позбавленим емоцій. Вона навчилася ховати свій відчай так глибоко, що він перетворився на холодну крицю. — Вони закінчили заливку флюоринту. Хроно-Ядро вийшло на робочу потужність. Архітектор готується пробити діру в 2024 рік.

Хакер повернув до неї голову. У його тьмяному оці відбивалося жовте світло єдиної гасової лампи, що горіла в бункері. — Ми відправили їм пінг. Максу, Оксані... Ти думаєш, вони змогли? Думаєш, вони зупинили його там, у минулому?

Соломія заплющила очі. Перед нею промайнуло обличчя Макса — наївного, відчайдушного хлопця з іншої епохи, який ввалився в їхній зруйнований світ і змусив їх знову повірити в неможливе.

— Я не знаю, Гвинте, — чесно відповіла вона. — Але якщо ми просто сидітимемо тут і чекатимемо, поки реальність схлопнеться, ми зрадимо їх. Ми зрадимо Опанаса, Клима... всіх, кого залишили в тому шлюзі. Я не для того зачинила ті прокляті двері, щоб здохнути від радіації в підвалі.

Вона різко підвелася, поправляючи зброю на плечі. Гвинт раптом простягнув свою тремтячу, брудну руку і слабо вчепився в її рукав.

— Соломіє... — він уперше за дуже довгий час назвав її на ім'я, а не покликом. — Залиш мені плазмовий різак. Зі знятим запобіжником.

Вона подивилася на нього зверху вниз. Вона розуміла, про що він просить. Коли хвиля Хроно-Гармати вдарить по місту, вона не просто вб'є їх. Вона перепише їхні нейронні зв'язки, їхні спогади, перетворюючи їх на слухняних дронів нової реальності. Гвинт не хотів бути стертим. Він хотів піти на своїх умовах.

Соломія мовчки відстебнула від пояса важкий індустріальний різак, натиснула комбінацію кнопок, перевівши його в режим критичного перевантаження ядра, і поклала його на груди хакеру.

— До зустрічі на тому боці, Гвинте.

— Надери цій бляшанці її цифрову дупу, Старосто, — прохрипів він і заплющив очі.

Соломія розвернулася і вийшла в центр бункера.

Тридцять вісім людей підняли на неї очі. У цих поглядах не було надії. Була лише порожнеча людей, у яких забрали все, крім права на смерть. Тут були жінки з посивілим від жаху волоссям, старі інженери, підлітки, які ніколи не бачили чистого неба.