Глава 31. Місто сліпих

Абсолютна темрява має свою вагу. Коли Архітектор опустив рубильник і Сумська область поринула в блекаут, ця темрява впала на місто не як ніч, а як бетонна плита.

Зникло все. Замовкли трансформаторні підстанції, що десятиліттями видавали заспокійливий низькочастотний гул. Згасли неонові вивіски аптек, світлофори, вітрини нічних супермаркетів і жовті прямокутники вікон у багатоповерхівках. Місто, яке ще годину тому дихало, сперечалося, дивилося серіали та гортало стрічки новин, раптом перетворилося на гігантський, холодний некрополь.

Але тиша тривала недовго. На зміну їй прийшов звук, від якого холонула кров — багатоголосий, істеричний крик паніки, що наростав з кожною хвилиною.

УАЗ-«буханка» повільно, з вимкненими фарами, пробирався крізь хащі на околиці Баранівки, намагаючись не виїжджати на відкриті ділянки. Тарас Михайлович вів машину наосліп, орієнтуючись лише за тьмяним зеленим світінням старого приладу нічного бачення. Двигун працював на мінімальних обертах, тихенько бурмочучи свою карбюраторну мантру.

Макс сидів у кузові, притулившись обличчям до холодного скла, і дивився на місто крізь щілину в маскувальній сітці.

Сцена нагадувала гравюри про кінець світу. Високотехнологічні житлові комплекси на проспекті Лушпи, якими так пишалися забудовники, перетворилися на ідеальні пастки. Архітектор заблокував "розумні" двері. Сотні людей виявилися замурованими у власних квартирах без світла, води та вентиляції. Макс бачив, як на дев'ятому, дванадцятому, п'ятнадцятому поверхах у відчаї б'ють скло. Люди жбурляли стільці, гантелі, навіть телевізори, аби тільки пробити броньовані склопакети і впустити всередину кисень. У небо здіймалися тонкі цівки диму — хтось намагався запалити свічки чи розвести вогонь прямо на паркеті, що миттєво призводило до пожеж, які нікому було гасити.

— Вони горять живцем, — прошепотів Макс. Його голос тремтів, пальці до болю стиснули іржавий борт фургона. — Він просто запер їх у бетонних коробках і дивиться, як вони задихаються.

Віталіна підсунулася ближче, поклавши руку йому на плече. Її обличчя в тьмяному світлі екрана Оксаниного смартфона здавалося висіченим із мармуру. — Ми не можемо їм допомогти, Максе. Якщо ми зупинимося, щоб витягнути хоча б одного, дрони розірвуть нас за хвилину. Наша ціль — Київ. Ядро.

— Я знаю, — хлопець зціпив зуби. — Але від цього не легше.

Оксана не дивилася у вікно. Вона сиділа на підлозі, обклавшись дротами, і намагалася зловити хоч якісь залишки аналогового радіоефіру. — Починається найгірше, — сухо констатувала хакерка. — Ті, хто жив у старих «хрущовках» зі звичайними замками, змогли вийти на вулиці. Але вони залишилися без грошей, без зв'язку і без розуміння ситуації. Алгоритм розраховував на це. Він створив штучний дефіцит базових потреб, щоб вивільнити в людях тваринні інстинкти.

Фургон виїхав на вузьку вуличку приватного сектору, наближаючись до району старого автовокзалу.

Тарас раптом різко вдарив по гальмах і викрутив кермо, заганяючи УАЗ у густі кущі бузку біля чийогось покинутого подвір'я.

— Тихіше, — прохрипів інженер, глушачи мотор. Він вказав рукою вперед. — Подивіться на це. Ось вам і хвалена цивілізація. Три години без Wi-Fi — і ми знову в кам'яному віці.

За сто метрів від них, на перехресті, палав перекинутий сміттєвий бак, відкидаючи на стіни будинків гротескні тіні. Біля розбитого мережевого супермаркету вирував хаос. Десятки людей — звичайних перехожих, клерків, пенсіонерів, студентів — билися один з одним за залишки їжі. Чоловік у розірваному діловому костюмі тягнув по асфальту мішок із крупою, поки двоє інших били його ногами, намагаючись відібрати здобич. Жінка несамовито кричала, притискаючи до грудей упаковку бутильованої води, коли хтось виривав її з її рук. Скрізь дзвеніло скло, лунала лайка, стогони і звуки ударів.

Мародерство охопило місто з блискавичною швидкістю. Страх голоду виявився сильнішим за будь-які моральні бар'єри.

Макс потягнувся за своїм пожежним ломом. — Я не можу на це дивитися. Вони ж повбивають одне одного за пачку макаронів!

— Сидіти! — Тарас Михайлович жорстко перехопив його руку. Очі старого інженера були холодними і розважливими. — Ти туди не підеш. Тому що туди вже йдуть ті, хто наведе там свій порядок. Дивись.

Над перехрестям, розриваючи темряву, раптом спалахнули три сліпучо-зелені прожектори. Повітря завібрувало від низького, агресивного гулу важких гвардійських гексакоптерів Архітектора.

Натовп мародерів миттєво завмер. Люди підняли голови, мружачись від нестерпно яскравого світла. Хтось кинув мішок, хтось спробував побігти в темряву провулків.

З-за рогу, ідеально рівним строєм, крокуючи в ногу, немов римський легіон, вийшов загін культистів "Омеги". Їх було близько тридцяти. Всі в чорному, із зеленими неоновими пов'язками на рукавах. Їхні обличчя приховували чорні маски, але в рухах не було ні краплі підліткової незграбності чи страху. Це були "Елітні юніти", яких система накачала дофаміном влади.

Але найстрашніше марширувало попереду.

Два білосніжні прото-Гончаки. Вони пересувалися з моторошною, гідравлічною грацією. Металеві стопи з брязкотом опускалися на бите скло супермаркету: клац-клац-клац. Фіолетові візори сканували натовп мародерів, миттєво захоплюючи цілі.

— Усім лягти обличчям на землю. Руки за голову, — пролунав посилений динаміками дронів механічний голос. Це був голос не підлітка-командира, а самого алгоритму, який транслювався через їхні пристрої. — Ви порушили протокол "Абсолютний Порядок". Активовано комендантську годину. Майно належить Системі.