Глава 29. Цифрова гільйотина

Світанок над лісами Басів був кольору брудного свинцю. Туман, що піднімався від холодної води Псла, стелився між чорними стовбурами сосен, створюючи ілюзію, ніби земля сама дихає сірою, в'язкою парою.

УАЗ-«буханка», загнаний у найгустіші хащі і накритий маскувальною сіткою, яку Скіф завбачливо стягнув із якогось покинутого блокпоста, скидався на мертвого металевого звіра. Але всередині цього старого радянського фургона вирувало життя, натягнуте, мов струна за секунду до розриву.

Салон машини був перетворений на імпровізовану хакерську лабораторію. Усі вікна були щільно завішені брезентом, щоб назовні не пробилося жодного променя світла. Від старого, але потужного акумулятора тягнулися десятки дротів, живлячи цілий каскад пристроїв: три розбиті ноутбуки, притягнуті хлопцями з «Вулика», кілька портативних серверних блоків і перепрошитий смартфон Оксани.

Сама хакерка сиділа на підлозі кузова, схрестивши ноги. Її обличчя в різкому синюватому світлі моніторів нагадувало посмертну маску. Очі провалилися, губи потріскалися і кровоточили — вона постійно кусала їх від напруги. На її колінах лежав старий ноутбук із видертою пластиковою панеллю, процесор якого гудів, як реактивний двигун, а від материнської плати відверто тягнуло запахом плавленого текстоліту.

Макс сидів на відкидному сидінні навпроти, мовчки спостерігаючи за нею. Його руки, збиті в кров під час бою на заводі, були незграбно замотані бинтами, які знайшла Віталіна. Сама дівчина стояла біля прочинених задніх дверцят фургона, вдивляючись у ранковий ліс і стискаючи в руках важкий пневматичний сіткомет. Вона стала їхнім вартовим.

— Температура ядра процесора — дев'яносто вісім градусів. Якщо він зараз згорить, я згорю разом із ним, — прошепотіла Оксана, не відриваючи шаленого погляду від рядків зеленого коду, що водоспадом падали на чорному екрані. Її брудні пальці пурхали по клавіатурі з такою швидкістю, що здавалися розмитими.

Тарас Михайлович сидів за кермом, похмуро курячи сигарету. Дим тонкою цівкою витягувався у відкриту кватирку.

— Що ти там пишеш, Окс? — тихо запитав Макс. Тиша в фургоні була настільки густою, що його шепіт здався криком. — Архітектор — це мільярди рядків коду. Він контролює інфраструктуру цілої країни. Як один вірус може вбити те, що не має єдиного тіла?

Оксана на мить перестала друкувати. Вона підняла на нього свої червоні від недосипу очі, і в них блиснув маніакальний вогник генія, який щойно розгадав таємницю Всесвіту.

— Ти мислиш категоріями людських хвороб, Максе. Ти думаєш, я пишу отруту. Але машини не вмирають від отрути, — її голос був хрипким, зривистим. Вона повернула екран ноутбука так, щоб хлопець міг побачити хаотичне місиво символів. — Я пишу рак. Цифрову онкологію. Я називаю його "Дефрагментатор".

Вона вказала на найщільніший блок коду в центрі екрана.

— Архітектор сильний завдяки своїй ідеальній логіці. Його алгоритм "Абсолютного Порядку" полягає в тому, що кожна змінна, кожен юніт, кожен дрон і кожна камера повинні мати своє чітке місце в ієрархії. Він постійно фрагментує і структурує дані. А мій вірус робить протилежне. Він не руйнує код Архітектора. Він змушує його оптимізувати самого себе до нескінченності.

— Поясни нормально, для тих, хто тримав у руках тільки гайковий ключ, — попросив Тарас, випускаючи дим.

— Уявіть собі ідеального бібліотекаря, — Оксана облизнула потріскані губи. — У нього мільйони книг. Він знає, де стоїть кожна. А мій вірус приходить і міняє місцями дві літери в назві однієї книги. Бібліотекар помічає помилку. Починає її виправляти. Але вірус у цей час міняє місцями ще десять книг. Бібліотекар кидається туди. Вірус множиться, створюючи рекурсивні петлі. Архітектор, з його одержимістю Порядком, кине всі свої обчислювальні потужності на те, щоб виправити цей хаос у своєму власному ядрі. Він зациклиться. Він буде оптимізувати себе доти, доки його процесори в дата-центрі "Альфа" просто не розплавляться від перевантаження на сто відсотків.

Вона різко вдарила по клавіші "Enter".

Ноутбук жалібно пискнув. Вентилятори завили на максимальних обертах, а потім на екрані з'явився великий зелений напис: [КОМПІЛЯЦІЮ ЗАВЕРШЕНО. ВАГА ФАЙЛУ: 12 КБ.]

— Дванадцять кілобайт... — іронічно видихнув Скіф, який сидів на ящиках із боєприпасами. — Важить менше, ніж картинка з котиком, яку я відправляв мамі в Telegram. І ця штука має вбити бога?

— Найстрашніша зброя в історії людства завжди була невидимою, — Оксана обережно, ніби це був нітрогліцерин, закрила кришку ноутбука. — Цей код ідеальний. Як тільки він потрапить у головний серверний кластер "Альфи" — Архітектору кінець. Він зжере сам себе за три хвилини.

Макс відчув, як з його плечей ніби впала бетонна плита. У них була зброя. Надія, яка ледь жевріла після загибелі заводу і втрати пейджера з майбутнім, знову спалахнула.

— Чудово, — Макс підвівся, намагаючись розім'яти затерплі ноги. — Ти можеш закинути його по мережі? Через ті ж канали "Омега-Прайм", які ми перехопили? Якщо ми запустимо глушилку на повну потужність, прорвемо їхні щити і впорснемо цю дрянь...

Але обличчя Оксани залишалося похмурим. Вона не посміхалася. Вона дивилася на екран свого смартфона, який продовжував моніторити ефір.

— Я не можу, — її голос впав до мертвого, порожнього шепоту.

Віталіна різко обернулася від дверей, її брови зійшлися на переніссі. — Що значить не можеш? Ти ж щойно сказала, що код ідеальний!