Глава 27. Артерії підземелля

Ударна хвиля наздогнала їх ще в польоті.

Коли сотні кілограмів вибухівки детонували в замкнутому просторі цеху, здалося, що сама земна вісь змістилася на кілька градусів. Гуркіт не мав нічого спільного зі звичайним звуком — це була суцільна, щільна стіна кінетичної енергії, яка вдарила по барабанних перетинках, вибиваючи повітря з легень.

Віталіна впала в чорний зів колектора, збивши з ніг Макса і Тараса. Вони покотилися по слизькому, вкритому багатовіковим слизом бетону, плутаючись у руках і ногах один одного. Згори, крізь отвір лазу, в трубу вдарив сліпуче-помаранчевий язик полум'я, за яким посипався град розпечених уламків титану, бетону та шматків конвеєрної стрічки. Завод «Електрон» помирав у вогняній агонії.

— Люк! Закривай люк! — несамовито заревів Скіф, який приземлився трохи далі. Він кинувся до іржавої чавунної кришки, що висіла на одній петлі.

Тарас Михайлович, ігноруючи біль у забитому плечі, підскочив і підставив своє масивне плече, допомагаючи хлопцеві. Разом вони з неймовірним зусиллям заштовхнули багатотонну заглушку на місце. За секунду до того, як метал дзенькнув об бетон, у колектор залетів шматок розплавленого пластику, боляче опікши Оксані литку.

Чавунна кришка закрилася намертво. Згори на неї миттєво обвалилися тонни битої цегли та перекриттів цеху, остаточно запечатавши їх під землею.

Настала темрява, густа й непроглядна, як мазут. Лише важке, переривчасте дихання шістьох людей порушувало тишу, та ще глухий, вібруючий гул пожежі, що вирувала десь там, нагорі.

Макс намацав у темряві плече Віталіни. Вона важко дихала, задихаючись від пилу, але була жива. Він ривком притягнув її до себе, втискаючи її обличчя у свої груди. Його всього трусило від адреналінового відкату.

— Ти збожеволіла... — прошепотів він, його голос зривався на хрип. — Ти ненормальна, Віто. Ти могла згоріти там! Я ж просив тебе йти!

Вона відсторонилася. У світлі ліхтарика-жужжалки, який щойно завів Тарас Михайлович, її обличчя виглядало як маска античної богині війни — перемазане сажею, з кривавим садном на щоці, але з абсолютно безжальними, палаючими очима.

— Якби я пішла, Максе, Архітектор відновив би завод за тиждень, — жорстко, без тіні колишньої м'якості відповіла вона. Вона не виправдовувалася. Вона констатувала факт. — Ці "Гончаки" вийшли б на вулиці і перерізали б усіх. Я натиснула кнопку, бо це було логічно. Ми на війні. І я більше не буду ховатися за вашими спинами.

Тарас хрипко засміявся, витираючи піт з чола брудним рукавом. — А дівчинка виросла, зумере. Вона щойно пустила на металобрухт армію, яку ми б навіть подряпати не змогли. Раджу тобі звикати: тепер вона не принцеса в біді. Вона твій командир.

Макс подивився на неї і повільно кивнув. Він відчув суміш жаху і неймовірної гордості. Світ зламав її стару оболонку, але те, що викувалося всередині, було зроблено з чистого титану.

— Радітимемо потім, — голос Оксани розірвав їхню паузу. Хакерка дивилася на екран свого сканера. — Вогонь знищив цех, але він не вбив сервери Архітектора. Мережа "Омеги" божеволіє. Протокол "Абсолютна Чистота" перейшов у режим червоної тривоги. Тисячі сектантів і вцілілі вуличні дрони стягуються до руїн заводу. Вони почнуть розбирати завали. Вони шукатимуть наші трупи або наші сліди.

Скіф кашлянув, освітлюючи своїм налобним ліхтарем простір навколо. — І довго шукати їм не доведеться. Ми в магістральному колекторі теплотраси. Температура тут піднімається.

Тільки зараз Макс усвідомив це. Повітря було не просто теплим. Воно було розпеченим. Вони стояли у величезному бетонному тунелі діаметром метри три, уздовж стін якого тягнулися дві масивні, обмотані потрісканою скловатою труби. Від них ішов такий жар, що дихати ставало боляче. Густа пара висіла під стелею.

— Батько розповідав про цей вузол, — Віталіна піднялася на ноги, її погляд ковзав по переплетінням іржавих вентилів. Вона миттєво перемкнулася в тактичний режим. Її просторова уява, натренована роками роботи з 3D-макетами, зараз перетворювала слова її покійного батька-інженера на ідеальну внутрішню карту. — Це магістраль "Південь-1". Вона йде під усім проспектом Курським і з'єднується зі старою гілкою міськводоканалу біля річки Псел.

— Скільки туди йти? — запитав Пластик, витираючи піт, що заливав очі.

— Близько п'яти кілометрів по прямій. Але ми не можемо йти прямо. Архітектор знає, що під заводом є старі комунікації, навіть якщо їх немає на нових цифрових картах. Його алгоритми проаналізують просідання ґрунту і знайдуть цей колектор. Він запустить сюди пошукових дронів. Нам треба збити їх зі сліду.

Вона повернулася до Тараса. — У вас залишилися заряди?

— Пара шашок з магнієм і трохи терміту, — поплескав по кишенях інженер.

— Чудово. Ми йдемо до першого розгалуження. Там є технічний скид тиску. Ми підірвемо трубу з окропом і забарикадуємо прохід за собою хмарою перегрітої пари. Це засліпить їхні термовізори. За мною! Тримайтеся правої стіни, там менше натікає конденсату.

Вона рушила вперед, і Макс без вагань пішов за нею. Тепер вона вела їх.

Шлях по колектору був схожий на марш-кидок крізь сауну в пеклі. Спека сягала шістдесяти градусів. Іржава вода хлюпала під ногами, змішуючись із мазутом. Скловата сипалася зі стелі, впиваючись у відкриті ділянки шкіри і викликаючи нестерпний свербіж. Світло їхніх ліхтариків ледь пробивало густий білий туман, що клубочився в тунелі.