Глава 26. Математика смерті

Червоні промені лазерних цілевказівників не тремтіли. Вони лягли на груди Макса і Тараса з ідеальною, математичною точністю, утворюючи смертельне сузір'я на їхньому одязі. Двісті роторних кулеметів, вбудованих у передпліччя титанових машин, дивилися прямо на них.

Час уповільнився. Макс бачив, як повільно обертаються блоки стволів, розганяючись для першого залпу.

— ЛЯГАЙ! — рев Тараса Михайловича розірвав гіпнотичну тишу заводу.

Старий інженер не став цілитися з арбалета. Він просто відкинув його вбік, рвонув із розвантажувального жилета Макса саморобну ЕМІ-гранату, до болю вдарив по кнопці активації і жбурнув металевий циліндр просто в центр найближчої шеренги білосніжних прото-Гончаків.

Сам він ривком повалив Макса на бетонну підлогу, заштовхуючи його під масивну станину гігантського промислового преса, що височів поруч.

БЗЗЗ-КРАХ!

Електромагнітний імпульс вирвався з розігнаних конденсаторів гранати. Це був не вибух вогню, а сліпучий, синій спалах чистої енергії, який супроводжувався гучним тріском, ніби поруч ударила блискавка. Повітря миттєво запахне озоном і паленою ізоляцією.

Півтора десятка машин, що стояли в епіцентрі імпульсу, просто вимкнулися. Їхні фіолетові візори згасли, гідравліка розслабилася, і тристакілограмові титанові туші з гуркотом обвалилися на ідеально чистий бетон, створюючи барикаду з власного металу.

Кулеметна черга тих дронів, що стояли далі, прошила повітря там, де секунду тому стояли люди. Кулі 12-го калібру врізалися в сталеву станину преса, за яким вони сховалися, висікаючи фонтани іскор і відколюючи шматки металу. Рев зброї в закритому приміщенні був таким оглушливим, що з вух Макса пішла кров.

— Примітивно, інженере. Але очікувано, — голос Віктора-Архітектора з динаміків не став ні гучнішим, ні злішим. Він був наповнений холодною, системною іронією. — Ви пожертвували своїм козирем заради п'ятнадцяти машин. У мене їх залишилося сто вісімдесят п'ять. А конвеєр продовжує роботу. Кожні чотири хвилини мій легіон поповнюється.

Макс лежав на підлозі, затискаючи вуха. Навколо них вирував справжній шторм із розпеченого свинцю. Дрони не стріляли наосліп. Вони методично, крок за кроком, обходили прес із двох боків, зрізаючи кутами обстрілу будь-які шляхи до відступу.

— Тарасе Михайловичу! Детонатор! — прокричав Макс, намагаючись перекрити гуркіт пострілів. Він гарячково обмацував свої кишені. — Пульт від вибухівки залишився в кабіні "буханки"!

Інженер, чиє обличчя було посічене дрібними металевими скалками від рикошетів, похмуро виглянув з-за укриття і тут же відсахнувся — куля знесла шматок бетону в міліметрі від його скроні.

— Я бачу його! Він на сидінні! — гаркнув Тарас, стискаючи свій важкий гайковий ключ. — Але до машини п'ятнадцять метрів по відкритій місцевості! Вони зрешетять нас швидше, ніж ми зробимо два кроки!

Він висмикнув із пояса пневматичний сіткомет, висунувся з-за преса і вистрілив наосліп. Кевларова сітка з електромагнітними обважнювачами вилетіла з характерним хлопком і накрила одного з прото-Гончаків, що обходив їх з правого флангу. Машина заплуталася, її кулемет заклинило у волокнах, і вона важко впала.

Але її місце миттєво, з ідеальною синхронністю, зайняв інший дрон. Білосніжні монстри крокували прямо по своїх повержених побратимах, не збиваючи ритму. Клац-клац-клац. Їхні рухи були позбавлені людської незграбності. Це був танець ідеальної геометрії та математики смерті.

— Ви так пишаєтеся своїм аналоговим ренесансом, — продовжував віщати Віктор, поки машини звужували кільце. — Але аналоговий світ обмежений вашою біологією. Ви відчуваєте страх. У вас закінчуються набої. Ви втомлюєтеся. А мої алгоритми не знають втоми. Ваш бунт закінчиться тут, серед цього металу, з якого буде викувано новий світ.

Макс стиснув у руці "Сліпець" — пневматичну пушку з фарбою. Він відчував, як його серце калатає об ребра, ніби птах у клітці. Він згадав обличчя Віталіни, коли вони прощалися в бункері. "Тільки спробуй не повернутися до мене..." — Я не здохну в цій бляшанці! — заревів Макс. Він вискочив з-під преса, упав на коліно і випустив серію кульок із фарбою прямо у фіолетові візори найближчих машин.

Плясь! Плясь!

Густа, срібляста суміш фарби та алюмінієвої пудри заліпила оптику трьох дронів. Вони миттєво припинили стрілянину, їхні системи наведення були засліплені.

Але радість Макса тривала рівно секунду. Осліплі машини не вимкнулися. З їхніх "шийних" відділів раптом висунулися невеликі ребристі циліндри.

— Ехолокація! У них сонари! — крикнув Тарас, хапаючи хлопця за комір і затягуючи назад в укриття, коли сліпі дрони, орієнтуючись на звук, знову відкрили шквальний вогонь. — Вони бачать нас через звук! Не рухайся!

Пастка захряснулася остаточно. Вони були затиснуті між багатотонним пресом і стіною кулеметного вогню. Вибухівка, закладена ними на опорних колонах, була марною без детонатора, що лежав у салоні розбитої машини.

Тим часом, на іншому кінці міста, група Віталіни вибралася з сирого колектора.

Вони опинилися в густому, токсично-зеленому тумані на вулиці Петропавлівській, усього за кілька кварталів від Сумської телевежі. Повітря тут було іншим. Воно було густим, наелектризованим, воно дзижчало і пахло статикою.