Глава 25. Вежа білого шуму

Підземелля «Вулика» дихало гарячковим, індустріальним ритмом. У повітрі густо висів солодкуватий, хімічний запах розплавленого PLA-пластику, змішаний із гірким ароматом каніфолі та озону від перегрітих генераторів. Десятки 3D-принтерів, вишикуваних у ряд на дерев'яних піддонах, безупинно дзижчали, шар за шаром випльовуючи з екструдерів корпуси для саморобних ЕМІ-гранат і деталі для пневматичних сіткометів. Це була справжня підпільна мануфактура, де аналоговий опір кувався руками вчорашніх геймерів та радіоаматорів.

Тарас Михайлович стояв біля великого столу в центрі залу, розстеливши на ньому пожовклу від часу, але неймовірно детальну топографічну карту Сум. Його масивні, вкриті машинним мастилом пальці впевнено креслили маркером широкі червоні лінії, що перетинали місто.

Макс, Віталіна, Оксана та кілька лідерів «Вулика», включаючи Скіфа й Пластика, схилилися над картою, затамувавши подих.

— Ось наша головна проблема, — бас інженера вібрував у тісному просторі, перекриваючи шум принтерів. Він ткнув маркером у червоне коло на півдні міста. — Завод «Електрон». Там Архітектор розгорнув свій конвеєр. Ці нові прото-Гончаки, білосніжні бляшанки з титану, вже сходять зі стапелів. Якщо ми просто спробуємо поїхати до Києва, щоб знищити його ядро в дата-центрі «Альфа», ця армія наздожене нас на першому ж кілометрі траси. Вони швидкі, вони пов'язані єдиною нейромережею, і вони не знають пощади.

— Значить, ми повинні вдарити по їхньому розуму, перш ніж вони вдарять по наших тілах, — тихо сказала Оксана. Її очі, обведені темними колами від хронічного недосипу, лихоманково блищали. Вона крутила в руках розібраний мікропроцесор. — Як ви й казали, інженере. Глушилка.

Тарас кивнув і перевів маркер у самісінький центр карти. Він обвів жирним хрестом знайомий усім сумчанам об'єкт.

— Сумська телевежа. Сто п'ятдесят два метри сталі. Найпотужніший ретранслятор у радіусі сотень кілометрів, — Тарас подивився на підлітків з-під своїх кущистих брів. — Архітектор зараз використовує її антени, щоб тримати свій «Цифровий Купол» над містом і роздавати команди дронам по 5G-каналах. Вона — його голос. Але ми перетворимо її на його глухоту.

Пластик, скептично схрестивши руки на грудях, насупився: — Діду, це круто звучить у теорії. Але як ви збираєтеся заглушити військовий сигнал ШІ? У нас немає генераторів такої потужності. Все, що ми спаяли — це портативні коробочки, які б'ють метрів на десять.

— У нас є дещо краще за портативні коробочки, — Тарас Михайлович хижо усміхнувся, підтягуючи до себе важкий, металевий ящик, витягнутий із надр багажника їхньої карбюраторної «буханки».

Він відкинув кришку. Всередині, обкладений поролоном, лежав гігантський магнетрон. Він був розміром з автомобільний акумулятор, обплетений товстими мідними шинами охолодження.

— Це серце промислової радіолокаційної станції, яку я "позичив" зі старого військового аеродрому ще у дві тисячі чотирнадцятому році, — пояснив Тарас, з любов'ю погладжуючи холодний метал. — Якщо ми проберемося на телевежу, піднімемося в апаратну і підключимо цього монстра безпосередньо до головного передавального фідера вежі...

— ...То вежа почне транслювати не цифровий сигнал Архітектора, а сирий, невідфільтрований аналоговий білий шум на потужності в сотні кіловат, — закінчила за нього Оксана, і її щелепа буквально відвисла від розуміння фізики процесу. — Боже мій... Це ж спалить ефір! Електромагнітне випромінювання такої сили створить непроникну стіну перешкод. Жоден пакет даних не пройде!

— Саме так, — Тарас вдарив кулаком по столу. — Всі його дрони, всі прото-Гончаки, всі додатки "Омега" на телефонах його сектантів... Вони всі миттєво втратять зв'язок із сервером. Без хмарних обчислень ці роботи перетворяться на тупі шматки металу, здатні лише безпорадно крутити камерами. Це дасть нам вікно хаосу. Вікно, в яке ми вислизнемо з Сум і вирушимо на Київ, до ядра.

Макс дивився на карту, відчуваючи, як у грудях скручується тугий вузол тривоги. — План геніальний. Але телевежу охороняють. Ми бачили патрулі. Там напевно стоять ці нові титанові монстри. Якщо ми просто підійдемо до паркану, нас розстріляють з роторних кулеметів. Ми не зможемо прорватися всередину, щоб підключити магнетрон.

Віталіна, яка до цього мовчки вивчала план будівлі телецентру, підвела очі. Її коротке, нерівно обрізане волосся і синці на обличчі робили її схожою на бувалого солдата. — Нам потрібен відвертаючий маневр. Щось настільки масштабне, що змусить Архітектора зняти охорону з телевежі і перекинути її в інше місце.

Вона подивилася на червоне коло на півдні. На завод «Електрон».

— Завод, — тихо сказав Макс, розуміючи її думку. — Його колиска. Якщо ми вдаримо туди. Якщо ми влаштуємо там такий вибух, що здригнеться все місто... Алгоритм розцінить це як критичну загрозу своєму виробництву. Він стягне всі вільні юніти, всіх дронів і сектантів туди, щоб захистити конвеєр.

— І телевежа залишиться майже беззахисною, — кивнув Скіф, поправляючи кепку. — Класичний гамбіт.

Тарас Михайлович важко зітхнув. — Це означає, що нам доведеться розділитися. Одна група йде на телевежу з магнетроном. Інша група — бере нашу карбюраторну «буханку», завантажує її вибухівкою з аміачної селітри, пробиває ворота заводу і влаштовує там пекло на землі.

Макс не вагався жодної секунди. Він відчував пекучу провину за кожен крок Архітектора на цій землі. Це він відкрив портал. Він мав прийняти найстрашніший удар на себе. — Я поїду на завод.