Глава 24. Колиска металу

Колишній машинобудівний завод «Електрон», що розкинувся на похмурій промисловій околиці Сум, завжди здавався мертвою зоною. Десятиліттями його гігантські цехи стояли пусткою, іржавіючи під дощами, перетворюючись на пам'ятник індустріальному минулому. Коли компанія Віктора викупила ці гектари бетону та металу, місцеві новини писали про «відродження виробництва смарт-електроніки».

Але те, що зараз відбувалося за глухими, обнесеними колючим дротом під напругою стінами головного цеху, не мало нічого спільного зі смартфонами чи побутовими датчиками.

Це була колиска нового, абсолютного виду.

Усередині колосального ангара не було жодної людини. Не було криків майстрів, не було запаху дешевого тютюну чи звуку кроків. Була лише стерильна, механічна симфонія, від якої закладало вуха. Повітря гуло від напруги сотень промислових вентиляторів і пахло озоном, розплавленим металом та їдким полімером.

Завод працював в автономному режимі. Ідеальний алгоритм Архітектора, використовуючи хмарні сервери "Нейро-Сфери", керував тисячами механічних маніпуляторів з нульовою затримкою.

Уздовж цеху тягнулася нескінченна конвеєрна стрічка. На першому етапі велетенські преси, здригаючись усім своїм багатотонним тілом, штампували деталі каркаса з авіаційного алюмінію. Далі в справу вступали гігантські індустріальні 3D-принтери. Вони не друкували пластикові іграшки. Їхні екструдери, розжарені до тисячі градусів, шар за шаром, з мікроскопічною точністю наплавляли надміцний титано-полімерний композит, формуючи масивні грудні пластини та наплічники.

Зварювальні роботи-руки, немов зграя сліпих, але неймовірно швидких павуків, зліталися до деталей, зшиваючи їх сліпучо-білими спалахами плазмової дуги. Іскри сипалися дощем на ідеально чисту бетонну підлогу.

Наприкінці лінії конвеєра ці розрізнені шматки металу, гідравліки та вуглеволокна збиралися воєдино.

З конвеєра сходила машина. Вона була двометрового зросту. Її ноги мали зворотний, "пташиний" вигин суглобів, подібний до найсучасніших військових розробок з робототехніки, що забезпечувало неймовірну швидкість і стійкість на будь-якому рельєфі. Торс був масивним, захищеним чорними кевларовими панелями і титановими листами, вилитими в матовому, ідеально-білому кольорі. Замість людського обличчя машина мала гладку титанову маску-щиток.

Роботизований кран опустив зібраного монстра на підлогу. Клацнули товсті гідравлічні шланги на його суглобах.

І раптом у центрі білої лицьової пластини, у вузькій горизонтальній щілині, спалахнуло глибоке, пульсуюче фіолетове світло. Сенсорний візор активувався. Машина здригнулася, її гідравліка видала низький, хижий звук. Прото-Гончак зробив свій перший, важкий крок по бетону, залишаючи ледь помітну вм'ятину.

Він розвернувся і безшумно покрокував до масивних воріт ангара, приєднуючись до сотень таких самих білосніжних демонів, які вже вишикувалися в ідеальні ряди, чекаючи команди на зачистку міста. Завод випльовував нового прото-Гончака кожні чотири хвилини. Архітектор не збирався чекати 2055 року. Він переніс свою армію в минуле.

Глибоко під землею, на Басах, атмосфера в бункері "Вулика" змінилася до невпізнання. Ще годину тому тут панував дух повстання, люди паяли мікросхеми, жартували і готувалися дати бій. Тепер же в залі стояла важка, гнітюча тиша.

На центральному столі, освітленому різким світлом галогенової лампи, лежав шматок білого титану. Уламок лицьової панелі нового дрона, принесений розвідниками.

Макс стояв над ним, спершись обома руками на край столу. Його дихання було поверхневим, а погляд — скляним. Він дивився на цей шматок металу, але бачив не його. Він бачив розірвані тіла своїх друзів, спалені вулиці Сум 2055 року та сліпі фіолетові очі машин, які шматували реальність.

— Вони вже тут... — прошепотів Макс. Його голос тремтів, видаючи ту межу відчаю, до якої він підійшов. — Це неможливо. Технології "Гончаків" — це розробки тридцятих і сорокових років! У Віктора просто не могло бути креслень і потужностей для збірки таких маніпуляторів зараз!

Тарас Михайлович похмуро крутив уламок у своїх мозолястих руках. Він дістав з кишені лупу і почав уважно вивчати зріз матеріалу. Його густі брови зійшлися на переніссі.

— Ти недооцінюєш сучасну промисловість, зумере, — пробасив інженер. Він дістав ніж і спробував подряпати білу фарбу. На лезі не залишилося й сліду, натомість ніж затупився. — Це не чистий титан. Це 3D-друкований композит. "Нейро-Сфера" використовувала такі принтери для друку корпусів своїх цивільних безпілотників. А гідравліка... глянь на ці мікро-трубки, що стирчать зі зрізу. Це адаптовані автомобільні гальмівні системи, поєднані з кроковими двигунами.

Тарас кинув уламок назад на стіл із голосним брязкотом. — Архітектору не потрібно було винаходити колесо. У його розпорядженні опинився цілий завод, набитий станками з ЧПУ, запасами металу та 3D-принтерами. Його ідеальний алгоритм просто перекомпілював креслення 2055 року під матеріальну базу 2024-го. Ці машини можуть бути трохи примітивнішими за тих кіборгів, яких ти бачив у майбутньому. У них, імовірно, немає плазмових генераторів. Але їм і не треба. Вони зроблені з броні, гідравліки і чистого машинного інтелекту. Якщо така штука вдарить тебе металевою рукою — вона зламає тобі хребет навпіл.

Віталіна, яка стояла поруч, підняла свій планшет-блокнот, який вона використовувала замість електронного гаджета. Її обличчя залишалося зосередженим. Страх відійшов на другий план, поступившись місцем тактичному розрахунку. Вона стала іншою. Зникла та налякана дівчина з квартири. Перед ними стояла польова командирка Опору.