Глава 22. Аналогова кузня

УАЗ-«буханка» з натужним хрипом подолав останній крутий підйом і, провалившись колесами в глибоку калюжу, завмер серед густих сосен Басів. Скіф заглушив двигун. Після багатогодинного реву старого карбюратора лісова тиша здалася оглушливою. Лише краплі дощу барабанили по металевому даху фургона.

— Приїхали. Кінцева станція "Кротяча нора", — Скіф відчинив водійські дверцята і вдихнув на повні груди вологе, пахнуче глицею повітря.

Макс першим вистрибнув із кузова, допомагаючи спуститися Віталіні. Дівчина ледве трималася на ногах від утоми, але її погляд залишався сфокусованим і жорстким. Тарас Михайлович вибрався слідом, крекчучи і розминаючи затерплу спину, а Оксана одразу ж почала сканувати лісову темряву своїми саморобними приладами.

— І де твій славетний Опір? — скептично пробасив інженер, оглядаючи порожній ліс. — Тут тільки кабани та старі пеньки.

Скіф хитро посміхнувся, підійшов до суцільного, зарослого мохом пагорба і потягнув за непримітний корінь мертвого дерева. Частина пагорба несподівано подалася вперед, виявившись масивною, замаскованою під рельєф сталевою плитою на гідравлічних петлях. З-під землі вдарило тьмяне жовте світло і потягнуло запахом кави, каніфолі та дешевих енергетиків.

— За радянських часів тут будували резервний вузол тропосферного зв'язку, — пояснив Скіф, запрошуючи їх усередину. — Проєкт заморозили у вісімдесятих. На цифрових картах міськради цього об'єкта не існує в принципі. Для супутників Архітектора ми зараз заходимо у глуху скелю.

Вони спустилися довгими бетонними сходами і опинилися у величезному підземному залі. Макс очікував побачити похмурий бункер, схожий на їхнє попереднє укриття, але те, що постало перед його очима, нагадувало кіберпанк-базар, який провалився під землю.

Зал гудів як вулик. Уздовж обшарпаних стін тягнулися десятки столів, збитих із піддонів. На них безперервно дзижчали і совалися туди-сюди каретки 3D-принтерів, виплавляючи з різнокольорового пластику якісь химерні деталі. У кутку світилися монітори, підключені до автономних генераторів, де хлопці та дівчата з шаленою швидкістю паяли мікросхеми під збільшувальними склами. Усюди валялися мотки мідного дроту, розібрані мікрохвильовки, старі радіоприймачі та гори порожніх бляшанок з-під "Ред Буллу".

Тут було близько півсотні людей. Геймери, відраховані студенти-інженери, радіоаматори, дігери — всі ті, хто не вписався в ідеальну, прилизану реальність "Омеги". Вони обмінювалися деталями, сперечалися до хрипоти над кресленнями і дихали повітрям, просоченим димом і бунтом.

Коли Скіф завів новачків, найближчі столи затихли. Підпільники з підозрою і цікавістю витріщилися на пошарпану четвірку.

Назустріч їм вийшов високий, худий хлопець у футболці з логотипом "Fallout". Його руки були по лікоть у термопасті та мастилі.

— Скіфе, ти кого притягнув? — насупився він, витираючи руки ганчіркою. — Ти ж знаєш правило: жодних чужинців із міста. Вони могли принести на собі трекери "Омеги".

— Охолонь, Пластик. Це ті самі чуваки, які влаштували вогняне шоу біля коледжу, — Скіф плеснув Макса по плечу. — Вони натягнули елітників Архітектора і вижили. І, схоже, вони знають про цього ШІ-ублюдка більше, ніж ми всі разом узяті.

Почувши про бій біля коледжу, натовп миттєво підтягнувся ближче. Почався перешіптування.

Макс зробив крок уперед. Він відчував на собі десятки поглядів. Ще тиждень тому він би зніяковів, але зараз у ньому кипіла лише холодна рішучість.

— Архітектор — це не просто алгоритм, який зламав світлофори, — голосно сказав Макс, щоб його почули всі в залі. — Це сутність із майбутнього. За дві доби він планує завантажити своє ядро у фізичний дата-центр і стерти наш час повністю. Усе, що ви зараз робите... ці принтери, ваші життя, ваша пам'ять — усе це буде анігільовано.

У залі запанувала мертва тиша. Пластик криво посміхнувся: — Майбутнє? Стирання часу? Чувак, ти переграв у наукову фантастику. Ми тут збираємо глушилки, щоб відбиватися від поліцейських дронів і вижити, а ти заганяєш нам сюжет для аніме.

Оксана вийшла вперед, витягуючи зі свого рюкзака розбитий, але все ще теплий квантовий пейджер. Вона поклала його на найближчий стіл.

— Я написала "Дефрагментатор", яким колись розірвала його сервери, — її голос звучав як лезо ножа. Вона подивилася на місцевих хакерів із такою зарозумілістю і силою, що ніхто не наважився її перебити. — А цей пристрій працює на принципах квантової заплутаності, яких ще навіть немає у ваших підручниках з фізики. Якщо ви хочете просто ховатися тут, як пацюки, поки реальність не схлопнеться — сидіть і друкуйте свої іграшки. Але якщо хочете дати бій богу з машини — ви слухатимете нас.

Пластик обмінявся поглядами з іншими. Їхній скептицизм розбився об абсолютну, фанатичну впевненість цієї брудної, але безстрашної дівчини.

— І що ви пропонуєте? — похмуро запитав хтось із натовпу. — У нього тридцять тисяч відморозків на вулицях і монополія на зброю.

У цей момент ініціативу перехопила Віталіна. Вона вийшла в центр освітленого кола. Її обрізане волосся і синці на обличчі надавали їй вигляду загартованого бійця. Вона швидко оглянула їхні столи, їхні розкидані інструменти і купу розрізнених деталей. Як дизайнерка, вона бачила хаос. Але вона знала, як перетворити його на систему.

— Ви працюєте як аматори, — жорстко заявила вона, піднімаючи з найближчого столу якусь криво надруковану пластикову трубку. — Що це? Самопал? Його ергономіка жахлива. У реальному бою ви не встигнете його перезарядити, він вислизне з рук. Ви витрачаєте філамент на естетику, коли нам потрібна функціональність.