Глава 20. Квантове відлуння

Фіолетове світло, що вирвалося з розбитого екрана старого пейджера, не просто засліплювало. Воно ламало саму фізику простору у дворі коледжу.

Алгоритм Архітектора, ідеально вивірений для роботи в тривимірному світі 2024 року, раптом зіткнувся з масивом даних, який містив хроно-сигнатури з майбутнього. Для системи "Омега" це було рівносильно діленню на нуль.

Важкі квадрокоптери, що секунду тому цілилися лазерами в груди Макса і Тараса, раптом закрутилися на місці. Їхні гіроскопи збожеволіли. Червоні промені хаотично забігали по мокрому асфальту, стінах будівлі та обличчях сектантів. Натовп підлітків, чий розум був підключений до спільної мережі через додаток, завмер, немов хтось натиснув кнопку "Пауза". Їхні очі скляно втупилися в порожнечу, а на зелених екранах смартфонів замиготіло повідомлення: [ПОМИЛКА СИНХРОНІЗАЦІЇ ТАЙМЛАЙНУ. ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ЯДРА...].

Це вікно вразливості триватиме лічені секунди. Макс це знав.

Він не став кидати "коктейль Молотова" в натовп — там були такі самі жертви системи, як і всі інші. Він різко розвернувся і з усієї сили, з ненавистю, жбурнув палаючу пляшку прямо в лобове скло чорного броньованого мікроавтобуса, біля якого на колінах стояла Віталіна.

Пляшка розлетілася на друзки. Густе, липке полум'я бензину миттєво охопило передню частину фургона, створюючи ревучу, сліпучу стіну вогню.

Термовізори дронів, і без того оглушені квантовою аномалією, миттєво осліпли від раптового викиду гігантської теплової плями.

— Віто!!! — Макс ривком подолав відстань, що розділяла їх.

Двоє "елітників", які тримали дівчину, інстинктивно відсахнулися від жару вогню. Макс з розгону влетів плечем у найближчого, збиваючи його з ніг у брудну калюжу. Тарас Михайлович, не гаючи ні секунди, опинився поруч. Його важкий черевик опустився на руку другого сектанта, який потягнувся за електрошокером. Пролунав хрускіт, хлопець завив від болю, випускаючи зброю.

Інженер блискавичним рухом вихопив свій будівельний ніж і одним помахом розрізав товсті пластикові стяжки на зап'ястях Віталіни.

— На ноги, дівчинко! Біжимо! — Тарас ривком підняв її з асфальту.

Віталіна хитнулася, її ноги затекли, але Макс підхопив її під руку. Вона притиснулася до нього, важко, з хрипом втягуючи повітря. Її руки були синіми від порушеного кровообігу.

— Окс, відходимо! — проревів Макс, тягнучи Віталіну за собою в густий, їдкий дим, що валила від палаючого фургона.

Оксана, притискаючи до грудей безцінний квантовий пейджер, який продовжував світитися фіолетовим, побігла за ними. Вона на ходу підібрала свій рюкзак, скинутий у бруд.

Система "Омеги" почала оговтуватися. Координатор Аліна, чий планшет перезавантажився швидше за інших, пронизливо закричала, вказуючи в бік димової завіси: — Вони тікають! Протокол перехоплення! Стріляйте на ураження!

Але було пізно. Вогонь і дим надійно сховали втікачів. Тарас Михайлович, який замикав їхній відступ, розрядив свій пневматичний арбалет прямо в блок управління найближчого дрона, що намагався злетіти над вогнем. Машина заіскрила і важко гепнулася на дах мікроавтобуса.

Вони вирвалися з двору коледжу, пірнувши в темний лабіринт вузьких вуличок і прохідних дворів Сектору "Центр".

Атмосфера нічних Сум здавалася чужою і ворожою. Густий туман змішувався з дрібним, холодним дощем. Вуличні ліхтарі кліпали, підпорядковані алгоритмам енергозбереження Архітектора, перетворюючи кожну тінь на потенційну загрозу. Здалеку, з боку стадіону "Ювілейний", долинав низькочастотний гул тисяч голосів — культ "Омеги" мобілізовував свої сили для тотальної зачистки. Небо над містом періодично освітлювалося зеленими спалахами сканерів важких дронів, що прочісували дахи.

Вони бігли так довго, поки Макс не відчув смак крові в горлі. Віталіна почала спотикатися, її сили після допиту і страху добігали кінця.

— Сюди, — Тарас Михайлович різко звернув у вузьку щілину між двома глухими стінами старих цегляних гаражів.

Він розсунув ногами купу сміття, оголивши низькі, поіржавілі металеві двері, врослі в землю. Це був вхід до покинутої радянської бойлерної — теплового розподільчого вузла, який не використовувався вже років двадцять. Інженер одним ударом свого масивного ключа збив іржавий замок, і вони ввалилися всередину.

Тарас зачинив двері і підпер їх шматком труби.

Вони опинилися в абсолютній темряві, серед переплетіння гігантських, вкритих іржею та скловатою труб. Тут пахло мишами, мокрою землею та мазутом, але цей запах здавався їм найпрекраснішим ароматом безпеки. Товсті цегляні стіни надійно глушили звуки сирен і гул пропелерів зовні.

Віталіна безсило сповзла по стіні на брудну підлогу, обхопивши коліна руками. Її тіло трусило від адреналінового відкату. Макс опустився поруч, міцно обійнявши її, притискаючись небритою щокою до її коротко обстриженого, мокрого волосся.

— Ти жива... Господи, ти жива, — раз у раз повторював він, задихаючись.

— Я... я думала, вони зітруть мені пам'ять, — її голос зірвався на хлипання, але вона швидко взяла себе в руки. Вона відсторонилася і подивилася йому в очі своїм новим, жорстким поглядом. — Максе, я бачила їх. Зсередини. Вони всі сплять наяву. Архітектор створив для них ілюзію ідеального світу, і вони готові вбивати за неї.