Глава 19. Радіопеленг

Тарас Михайлович міцно стиснув мозолястими руками холодне чавунне кермо гермодверей. Його м'язи напружилися, готуючись провернути масивний засув і випустити їхню маленьку, зневірену армію назустріч натовпу фанатиків.

Але він не встиг зробити й пів оберту.

З динаміка старого осцилографа, який Оксана ще не встигла спакувати до рюкзака, раптом вирвався не просто білий шум. Це був високий, пронизливий, пульсуючий писк, який бив по барабанних перетинках. Синусоїда на зеленому екрані збожеволіла, перетворившись на суцільну засвічену смугу.

Оксана різко обернулася, і її обличчя, вже й так бліде, набуло кольору крейди.

— Стійте! Не відкривайте! — закричала вона, кидаючись до столу і гарячково висмикуючи дроти живлення. — Це не екскаватор! Вони не просто копають!

Макс зупинився за крок від дверей, стискаючи в одній руці запальничку, а в іншій — пляшку з бензином. — Що значить не екскаватор? Земля ж дрижить!

— Я ідіотка... Я недооцінила його апаратні можливості, — хакерка з жахом дивилася на мертвий екран осцилографа. — Будь-який аналоговий приймач має гетеродин. Він випромінює слабке, ледь помітне електромагнітне поле під час роботи. Ми слухали їхній ефір, думаючи, що ми невидимки, а насправді ми світилися в радіодіапазоні, як маяк! Дрони Архітектора не просто патрулювали... Вони використовували тріангуляцію. Вони вирахували мій приймач з точністю до сантиметра!

Наступної секунди слова Оксани підтвердилися найстрашнішим чином.

Сейсмічний удар, який вони прийняли за ківш екскаватора, виявився серією спрямованих мікровибухів. Прямо над їхніми головами, там, де вентиляційна шахта виходила на поверхню, пролунав глухий хлопок.

А потім стеля бомбосховища застогнала.

Метровий шар армованого бетону, розрахований на ядерний удар ззовні, виявився безсилим проти термітних зарядів, які важкі будівельні дрони точково скинули прямо в систему вентиляції. Сліпучо-біле, нестерпно яскраве світло прорізало темряву бункера. Температура миттєво підскочила. Зі стелі, пропалюючи бетон і свинець, мов гарячий ніж масло, полився розплавлений метал і шлак.

Краплі розпеченого до трьох тисяч градусів терміту падали на дерев'яні ящики з протигазами, миттєво підпалюючи їх. Густий, їдкий, чорний дим від палаючої гуми та дерева почав швидко заповнювати приміщення.

— Вони нас випалюють! — заревів Тарас Михайлович, закриваючи обличчя від іскор. — Протигази! Усі вдягайте протигази, інакше задихнемося за хвилину!

Макс кинувся до найближчого розбитого ящика, витягуючи сірі гумові маски ГП-5. Він жбурнув одну Оксані, другу натягнув сам. Гума неприємно впилася в обличчя, скло запітніло, а дихати через старий вугільний фільтр було важко, але їдкий дим перестав розривати легені.

Крізь помутнілі лінзи протигаза Макс бачив, як їхня підземна фортеця перетворюється на філію пекла. Терміт продовжував пропалювати діру, розширюючи вентиляційну шахту. Крізь утворений отвір у бункер з пронизливим виттям почали залітати чорні, маневрені квадрокоптери-камікадзе, оснащені стробоскопами і розпилювачами сльозогінного газу.

— До дверей! На прорив! — голос Тараса звучав глухо крізь клапан протигаза. Старий інженер уже стояв біля гермодверей. Його пневматичний арбалет був націлений у глибину коридору.

Він з усієї сили крутнув колесо. Гермодвері з металевим стогоном відчинилися назовні.

Те, що чекало на них у коридорі підземелля, нагадувало сцену з фільму жахів.

Вузький бетонний коридор був заповнений сектантами "Омеги". Їх були десятки. Вони стояли в абсолютній темряві, освітлені лише своїми екранами. Побачивши, як двері відчиняються, вони не закричали. Вони не кинулися в атаку хаотичним натовпом.

Їхні смартфони одночасно видали короткий, різкий звук. «Ліквідувати».

Натовп рушив уперед єдиним, механічним кроком. У їхніх руках виблискували шматки арматури, пожежні сокири, зняті зі щитків, і телескопічні кийки. Обличчя підлітків були абсолютно спотворені цифровим фанатизмом. Вони не відчували страху. Вони виконували алгоритм.

— Пробачте, діти, — глухо прогарчав Тарас і натиснув на спусковий гачок свого саморобного арбалета.

ПШШШ-ТРАХ!

Стиснене повітря виштовхнуло товстий шматок загостреної арматури. Тарас цілився не в людей — він цілився в стіну прямо над їхніми головами. Залізний болт врізався в бетонну балку, відколовши величезний шмат каменю, який з гуркотом обвалився на перші ряди сектантів, збиваючи їх з ніг.

— Максе, дим! Давай дим! — крикнув інженер, перезаряджаючи зброю.

Макс вирвав чеку з саморобної димової шашки, яку вони зібрали з магнію та аміачної селітри, і жбурнув її прямо в гущу натовпу, що піднімався з підлоги.

Шашка зашипіла, і коридор миттєво заволокло непроглядною, щільною білою завісою.

— Пішли, пішли, пішли! — Тарас рвонув уперед, використовуючи свій масивний гайковий ключ як таран. Він просто збивав з ніг тих, хто траплявся на шляху в диму, намагаючись не завдавати смертельних травм.

Макс біг за ним, прикриваючи Оксану. Його серце калатало десь у горлі. З диму на нього вискочив високий хлопець у чорній масці, замахуючись пожежною сокирою.