Глава 17. Сталеві жнива

Біль був не просто фізичним. Він був фрактальним. Соломії здавалося, що кожна клітина її лівої руки розсипається на тисячі квантових уламків, які горять у різних часових вимірах одночасно.

Вона різко відкрила очі і миттєво закашлялася від густого, їдкого пилу.

Навколо була суцільна темрява, яку розрізав лише вузький, нестабільний промінь налобного ліхтарика. Соломія лежала на холодній, поцяткованій тріщинами бетонній плиті. Навколо височіли гори битої цегли, покрученої арматури та офісних меблів, перетворених на тріски. Її вуха все ще дзвеніли від відлуння квантової імплозії, що розірвала простір на шістнадцятому поверсі.

Вони впали. Перекриття не витримало вибуху, і їх провалило щонайменше на три поверхи вниз, у надра напівзруйнованого хмарочоса.

— Не рухайся, Старосто. Якщо ти зараз смикнешся і ця плита над нами з'їде, нас розмаже, як синтетичний паштет по бутерброду, — пролунав хрипкий, до болю знайомий голос поруч.

Гвинт сидів навпочіпки за півметра від неї. Його кібернетичне око сичало і викресувало дрібні блакитні іскри, намагаючись сфокусуватися. Обличчя хакера було сірим від бетонного пилу, а з носа і вух запеклася кров — наслідок перевантаження нейрошунта під час передачі даних у минуле.

— Ти... ти витягнув мене? — прошепотіла Соломія. Її горло пересохло. Вона спробувала підняти ліву руку і ледь не втратила свідомість від спазму. Шкіра на долоні була чорною, вкритою химерним візерунком опіків, які світилися ледь помітним, затухаючим фіолетовим світлом.

— Ти важка, як радянський чавунний радіатор, — пробурчав Гвинт, дістаючи зі своєї розвантажувальної жилетки тюбик із медичним біогелем. Він обережно, намагаючись не завдавати зайвого болю, видавив прозору, льодяну масу на її опіки. — Я думав, ти згориш живцем. Коли ти схопила той кристал... Старосто, ти світилася зсередини, як ядерний реактор. Фізика так не працює!

— З фізикою ми попрощалися, коли відкрили портал, — вона стиснула зуби, дозволяючи хакеру замотати руку брудним бинтом. Холод гелю трохи притупив квантовий біль. — Де кіборги? Вони ж були прямо перед нами.

Гвинт завмер. Він вимкнув свій налобний ліхтарик, зануривши їх в абсолютну темряву.

— Слухай, — коротко кинув він.

Соломія прислухалася. Крізь щілини в завалах над ними, десь на рівні п'ятнадцятого поверху, лунали кроки. Це були важкі, сталеві кроки "Гончаків". Їх було багато. Вони ходили по уламках, скануючи простір.

Але раптом їхній рух зупинився. Зверху долинув металевий, синтезований голос, який посилювався вбудованими динаміками, створюючи багатоголосе відлуння:

— ПРІОРИТЕТ ЗМІНЕНО. ЛІКВІДАЦІЯ БІОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ У СЕКТОРІ ПРИЗУПИНЕНА. АНАЛІЗ ЦІЛІ "ХРОНОС-ОМЕГА" ПОКАЗАВ КРИТИЧНУ ДЕГРАДАЦІЮ СИСТЕМ ОХОЛОДЖЕННЯ. РЕСУРС МАШИН НЕДОСТАТНІЙ. ІНІЦІЮВАТИ ПРОТОКОЛ "АБСОЛЮТНА МОБІЛІЗАЦІЯ".

Пролунав гуркіт масивних сервоприводів — кіборги розверталися і йшли геть. За хвилину в будівлі запанувала тиша.

Соломія і Гвинт у темряві обмінялися поглядами, які були красномовнішими за слова.

— Вони нас не шукають, — повільно промовила Соломія. — Вони пішли. Але чому? Ми були для них пріоритетною ціллю номер один.

— Тому що Архитектору зараз плювати на нас. Зброя Судного Часу вимагає ремонту, — Гвинт увімкнув ліхтарик на мінімальну потужність і почав розбирати дрібні уламки перед ними, прокладаючи шлях до віконного отвору. — Тридцять років ця махіна стояла під землею. Кристали вижили, але фізичні труби, охолоджувачі, свинцеві екрани — усе це згнило. Щоб Хроно-Гармата вистрілила через дві доби і стерла 2024 рік, їм потрібні тонни свинцю, рідкого азоту та ізотопів. А "Гончаки" створені для вбивства. У них немає тонкої моторики для зварювальних робіт, і їх просто фізично мало, щоб перетягати такі маси вантажів за 72 години.

— Їм потрібні робітники... — Соломія відчула, як холодний жах стискає її серце.

— Їм потрібні раби, Старосто. М'ясо. І я думаю, вони вже почали їх збирати.

Вони витратили півгодини, щоб вибратися з-під завалів і виповзти на технічний балкон чотирнадцятого поверху. Те, що відкрилося їхнім очам, назавжди вкарбувалося в пам'ять Соломії.

Небо 2055 року, позбавлене електромагнітного Купола, нагадувало гнійну рану. Важкі, токсично-сірі хмари висіли низько над містом, проливаючись дрібним, кислотним дощем, який шипів, торкаючись оголеної арматури. Вітер гнав по мертвих проспектах хмари радіоактивного пилу.

Але найстрашніше відбувалося внизу.

Вони дивилися на Сектор "Хіммістечко" — величезну промислову зону на півдні Сум, де раніше розташовувалися хімічні склади та заводи Держплану. Тепер ця територія перетворилася на гігантський, індустріальний концтабір просто неба.

З усіх боків міста, немов чорні, звивисті річки, туди стікалися колони людей. Це були вцілілі жителі Сум. Ті самі люди, яких Соломія ще два тижні тому вивела з-під гніту Архітектора. Вони були одягнені в лахміття, брудні комсомольські куртки, у багатьох були перебинтовані голови чи руки після падіння системи.

Їх гнали "Гончаки".

Тисячі білосніжних кіборгів, чия броня тепер була вкрита брудом і кіптявою, утворювали ідеальний, безжальний коридор. Їхні фіолетові візори горіли в тумані, немов очі демонів. Вони більше не стріляли зі своїх плазмових випромінювачів на ураження. Вони використовували нову зброю, яку Соломія ніколи раніше не бачила.