Глава 16. Колізей Порядку

Холодний бетон бункера вбирав у себе останні хвилини їхнього прощання.

Віталіна стояла перед тьмяним, потрісканим дзеркалом, яке Тарас Михайлович притягнув із якоїсь підсобки. Вона не впізнавала дівчину, що дивилася на неї звідти. Коротке, нерівно обрізане під хлопця волосся. Бліда шкіра без жодної краплі макіяжу, змазана сірим попелом на вилицях. Замість улюбленого об'ємного светра — чорна, безрозмірна чоловіча вітрівка з капюшоном, знайдена в запасах інженера, і темні джинси.

Вона виглядала як безпритульна. Або як ідеальний солдат нового, безжального світу Архітектора.

Макс підійшов ззаду. Його відображення в дзеркалі було сповнене болю та відчаю. Він поклав руки на її напружені плечі. Її тіло було твердим, як натягнута струна.

— Віто, ще не пізно передумати, — його голос ледь помітно тремтів. — Якщо вони тебе розкусять... Ти бачила, що вони зробили з тим чоловіком на перехресті. Вони не мислять як люди. Вони — алгоритм.

Віталіна повільно обернулася. Її очі, зазвичай теплі та емоційні, зараз здавалися двома шматочками синього льоду. Вона витратила останні кілька годин на те, щоб убити в собі страх. Вона згадувала ту мить, коли газ наповнював її квартиру, коли дрони розбивали вікно. Вона виковувала з цього жаху свою власну, аналогову броню.

— Якщо я не піду, Максе, ми всі помремо тут, під бетоном, коли закінчиться повітря або коли вони прокопають дах, — рівним, глухим голосом відповіла вона. — А якщо Хроно-Гармата вистрілить, нас узагалі ніколи не існувало. Я маю дізнатися, де цей дата-центр "Альфа".

Тарас Михайлович підійшов до них. Він тримав у руках невеликий, плоский прямокутник, обмотаний чорною ізоляційною стрічкою.

— Слухай мене уважно, дівчинко, — інженер дивився на неї з глибокою повагою, яку раніше приберігав лише для старих бойових товаришів. — У тебе немає смартфона. Для їхнього додатку ти — сліпа пляма. Оксанин аналіз показав, що на вході в стадіон дрони будуть сканувати пристрої на наявність активного профілю "Омеги".

Він простягнув їй обмотаний прямокутник. — Що це? — Віталіна взяла предмет. Він був легким, як порожня коробка.

— Це і є порожня коробка. Муляж. Шматок пластику зі старим акумулятором усередині. Але Оксана впаяла туди RFID-мітку, зняту з розбитого дрона, якого я збив у твоїй квартирі. Коли сканер на вході вдарить по тобі променем, цей чіп видасть короткий імпульс. Для системи ти на долю секунди відобразишся як "свій" технічний юніт. Цього має вистачити, щоб пройти рамку. Але екран не загориться.

— А якщо запитають, чому телефон мертвий? — насупилася Віталіна, ховаючи муляж у глибоку кишеню вітрівки.

— Бреши. Бреши так, ніби від цього залежить твоє життя, бо так воно і є, — подала голос Оксана з-за свого столу. Хакерка не відривалася від паяльника, але уважно слухала. — Скажи, що вступила в бій із девіантами. Що вони розбили твій пристрій, але ти прийшла за вказівками Системи. Фанатики люблять мучеників.

Віталіна кивнула. Вона накинула капюшон глибоко на голову, ховаючи очі.

Макс раптом різко притягнув її до себе і міцно поцілував. Це був відчайдушний поцілунок людини, яка боїться, що робить це востаннє. Віталіна відповіла, на мить дозволивши собі розслабитися в його обіймах, але потім м'яко відсторонила хлопця.

— Я повернуся, зумере. Не розносьте тут усе без мене, — вона видавила бліду подібність усмішки.

Тарас відсунув важкий засув гермодверей. Віталіна ковзнула в темний коридор, і метрові сталеві двері зачинилися за нею, відрізавши її від єдиних близьких людей у цьому божевільному світі.

Місто задихалося від туману і неприродної тиші.

Віталіна йшла вулицями Сум, намагаючись триматися ближче до стін будівель і в тіні дерев. Вона бачила своє місто щодня, але тепер воно здавалося їй декорацією до жахливого кінофільму.

Усі ліхтарі були переведені в режим енергозбереження, випромінюючи тьмяне, синє світло. На перехрестях не було машин, тільки барикади зі сміттєвих баків і покинутих авто, які охороняли підлітки в чорному. Над кожним таким блокпостом безшумно зависав дрон із увімкненим червоним або зеленим діодом.

Вона наближалася до стадіону "Ювілейний". Зазвичай цей архітектурний гігант у центрі міста світився яскравими вогнями, приймаючи футбольні матчі або концерти.

Тепер стадіон перетворився на фортецю цифрового культу.

Ще за квартал до входу Віталіна відчула низькочастотну вібрацію, що йшла від землі. Це був гул величезного натовпу, але він не нагадував галас уболівальників. Це було синхронне, монотонне гудіння, схоже на звук гігантського вулика або трансформаторної будки.

Два потужні військові прожектори, встановлені на даху стадіону, били в низькі хмари, малюючи на них гігантський голографічний логотип — ідеально рівну літеру "О", перекреслену лінією. Символ Омеги. Кінця хаосу і початку абсолютного Порядку.

Вулиця Кустовська, що вела до центральних воріт стадіону, була заповнена людьми. Чорна ріка молоді повільно, але невідворотно текла до турнікетів. Віталіна накинула капюшон ще нижче, зсутулила плечі, щоб здаватися меншою, і влилася в цей потік.

Іти в натовпі було фізично некомфортно. Ніхто не штовхався, ніхто не лаявся. Люди тримали ідеальну дистанцію в півметра один від одного. Усі дивилися тільки прямо перед собою або в екрани смартфонів, які заливали їхні обличчя мертвотно-зеленим світлом додатку. Віталіна опустила очі долу, копіюючи їхню зомбовану ходу. Її серце вибивало такий скажений ритм, що їй здавалося, ніби його стукіт почують усі навколо.