Глава 15. Аналоговий ренесанс

Червоне око будівельного дрона дивилося на них із холодною, математичною байдужістю. Воно не кліпало. Воно просто передавало їхні координати в єдину систему, яка вже віддала наказ на знищення.

— Вниз! Усі в шахту! — голос Тараса Михайловича пролунав як постріл.

Він не став чекати, поки дрон відкриє вогонь або скине на них якийсь вантаж. Старий інженер зірвав з плеча свій важкий наплічник і з розмаху, немов олімпійський метальник молота, жбурнув його прямо в обертові лопаті машини.

Пролунав жахливий скрегіт карбону об цупку тканину та метал інструментів. Дрон смикнувся, його двигуни завили, намагаючись стабілізувати політ. Цього секундного збою вистачило.

Макс схопив Віталіну і буквально жбурнув її в чорний отвір вентиляційної шахти. Вона скрикнула, зіслизнувши по іржавих скобах у темряву. За нею пірнула Оксана. Макс спускався наступним, коли почув, як у двері на дах, що знаходилися за двадцять метрів від них, з гуркотом почали ломитися сектанти.

— Тарасе! — Макс підняв голову.

Інженер стрибнув у колодязь останнім, у ту саму мить, коли на дах вивалився натовп підлітків із зеленими екранами смартфонів. Хтось із них світив потужними ліхтарями.

— Лізьте швидше, чорт забирай! — гарчав Тарас, намагаючись намацати ногами слизькі скоби. Згори вже долинав тупіт. Сектанти побачили відкриту решітку.

Вони падали скоріше, ніж спускалися. Долоні Макса були стерті до крові об іржавий метал, але біль не мав значення. Адреналін глушив усе. Внизу, біля чавунного вентиля, який відділяв шахту від бункера, вже стояли дівчата.

— Крути! — крикнув Макс Оксані, зістрибуючи на бетонну підлогу.

Тарас важко гепнувся поруч. Згори, у вузьку трубу шахти, вже хтось спускався. Було чути шурхіт курток і фанатичне, збите дихання.

Інженер і Макс одночасно вчепилися в чавунне колесо вентиля. З неймовірним зусиллям, на межі розриву м'язів, вони провернули його. Товста металева плита зі скреготом поїхала пазами, перекриваючи отвір.

У ту саму секунду, коли щілина звузилася до кількох сантиметрів, чиясь рука — тонка, у модній вітрівці — просунулася всередину, намагаючись заблокувати механізм. Пальці з силою вчепилися в край металу.

Макс на мить завмер, зустрівшись поглядом із хлопцем, який дивився на нього крізь щілину. Це був звичайний підліток. Його очі були порожніми, розширеними.

— Девіант... — прошипів хлопець, не відчуваючи болю від металу, що впивався в його пальці.

— Ламай! — заревів Тарас, навалюючись на вентиль усім тілом.

Макс заплющив очі і з усієї сили штовхнув колесо.

Пролунав мерзенний хрускіт кісток і нелюдський крик, який миттєво обірвався, коли масивна плита стала на місце, відрізавши руку по зап'ястя. Засув із глухим ударом закрився намертво.

Макс відсахнувся від стіни і впав на коліна. Його нудило. Він щойно покалічив людину. Дитину. Таку ж саму, яким він був ще місяць тому.

Віталіна забилася в куток бункера, обхопивши голову руками і тихо, істерично схлипуючи. Оксана стояла, притулившись спиною до холодного бетону, і дивилася в порожнечу. Її груди важко здіймалися.

Тарас Михайлович підійшов до відсіку з гасовими лампами. Його руки ледь помітно тремтіли, коли він черкав сірником. Жовте, тепле світло знову залило похмуре радянське бомбосховище.

— Дихайте, молодь, — тихо, але владно сказав старий. Він підійшов до масивної шафи і дістав звідти флягу, відпив сам і простягнув Максу. — Пий. Це вода. Ми живі. Вони не проб'ють цей клапан, він розрахований на тиск ударної хвилі.

Макс зробив ковток. Вода здавалася на смак як метал. — Тарасе Михайловичу... я йому руку зламав. Я ж його знаю. Він на паралельному курсі вчиться. Він же не винен, що йому алгоритм мізки промив.

Інженер важко опустився на стілець біля столу. Він подивився на хлопця важким, суворим поглядом. — Максе, запам'ятай раз і назавжди. Війна змінилася. Архітектор не посилає на нас термінаторів із червоними очима, як у кіно. Він посилає наших друзів, сусідів і одногрупників. І якщо ти будеш щоразу вагатися, жаліючи їх, вони нас просто розірвуть. Вони не відчувають до тебе емпатії. Додаток вимкнув її. Ти для них — баги в системі, які потрібно видалити.

Згори, крізь багатометрову товщу бетону, знову почувся глухий, ритмічний стукіт. Сектанти повернулися до своєї роботи. Вони довбали землю і бетон, намагаючись знайти інший шлях до бункера.

— Скільки в нас часу? — запитала Оксана. Вона відійшла від стіни, її голос знову набув того звичного, сухого прагматизму. Сльози закінчилися. Настав час алгоритмів.

— Залежить від того, чи є в них важка будівельна техніка. З кувалдами і ломами вони будуть колупати цей бункер тижнями, — Тарас подивився на стелю. — Але якщо Архітектор піджене сюди екскаватори та бурові установки компанії Віктора... дня три-чотири. Не більше.

— Хроно-Гармата вистрілить через шістдесят вісім годин. Залишилося менше трьох діб, — Оксана сіла за стіл, нервово барабанячи пальцями по дереву. — Нам потрібно знайти ядро Архітектора. Той дата-центр під Києвом. Ми маємо знати, що там відбувається, яка там охорона, як туди потрапити. Але ми абсолютно сліпі. Мої сервери згоріли. У нас немає інтернету. Ми застрягли в цій бетонній могилі.