Глава 14. Добровільний концтабір

Глухий, ритмічний стукіт металу по бетону відлунював під склепіннями старого бомбосховища, ніби удари гігантського, механічного серця. Зі стелі, прямо над масивними гермодверима, при кожному ударі сипалася дрібна крейдяна крихта.

Сектанти «Омеги» були там, нагорі. Вони намагалися пробитися крізь метр армованого залізобетону.

Віталіна сиділа на дерев'яному ящику, затиснувши вуха руками і втиснувши голову в плечі. Її била велика дрож. Макс стояв поруч, нервово стискаючи шматок іржавої арматури, який він знайшов у кутку. Його погляд не відривався від дверей. Він готувався до бою, хоча чудово розумів: якщо ці двері впадуть, півтисячі фанатиків просто розтопчуть їх масою.

Тарас Михайлович сидів за столом, незворушно протираючи лінзи старого армійського бінокля шматком ганчірки.

— Не смикайся, зумере, — бас інженера пролунав напрочуд спокійно, перекриваючи гуркіт зверху. — Це радянський спецоб'єкт "Буран-4". Ці двері розраховані на пряме влучання фугасної авіабомби. А те, чим вони там стукають — це, судячи зі звуку, пожежні ломи та кувалди з найближчого щитка. Вони можуть довбати цей бетон до наступного Нового року. Нехай розважаються.

— Вони ж не зупиняться, Тарасе Михайловичу! — голос Макса зірвався. — Архітектор не знає слова "втома". Якщо він наказав їм копати, вони зітруть руки до кісток, але докопаються!

— Тоді нам треба подивитися, що саме вони роблять, і скільки їх там насправді, — Тарас підвівся, вішаючи бінокль на шию. Він підійшов до глухої стіни в дальньому кінці бункера, де серед переплетення труб виділявся масивний чавунний вентиль. — Бо сидіти в банці сліпими — це чекати на смерть. У цього сховку є резервна вентиляційна шахта, яка виходить на дах старого лабораторного корпусу коледжу. Вона вузька, брудна, і там, імовірно, живуть павуки розміром із собаку. Але вона виведе нас нагору.

Оксана, яка до цього мовчки сиділа над своїм ізольованим у сейфі телефоном, підняла голову. — Я йду з вами. Мені потрібно побачити, як алгоритм працює в реальному середовищі. Одне діло — читати код, інше — бачити його виконання на живих людях.

— Віто, ти залишишся тут. Тут безпечно, — Макс повернувся до дівчини.

Віталіна різко підвелася, витираючи брудні сльози зі щік. — Ні. Я не залишуся сама в цій могилі. Якщо ми йдемо — ми йдемо разом.

Тарас мовчки кивнув, навалився на чавунний вентиль і з натужним скрипом провернув його. Стіна подалася, відкриваючи вузький, темний колодязь із вмурованими в цеглу іржавими скобами, що тягнулися кудись у непроглядну чорноту вертикально вгору.

Підйом зайняв близько двадцяти хвилин. Це було випробування на витривалість: скоби ковзали під брудними підошвами, повітря пахло багатовіковим пилом і пташиним послідом. Макс ліз останнім, страхуючи Віталіну, і з кожним метром підйому він відчував, як холодне, вологе повітря осінньої ночі пробивається крізь щілини.

Нарешті Тарас, який ліз першим, плечем вибив іржаву решітку вентиляційного грибка.

Вони по черзі вибралися на плаский, вкритий потрісканим руберойдом дах триповерхового лабораторного корпусу ВСП "Сумський фаховий коледж НУХТ". Туман, що стелився містом, тут здавався рідшим. Дощ закінчився, але повітря було крижаним і пронизливим.

Тарас жестом наказав усім пригнутися. Вони підповзли до невисокого бетонного парапету, що нависав прямо над внутрішнім двором і проспектом, і обережно визирнули вниз.

Те, що побачив Макс, змусило його завмерти, забувши про холод. У нього перехопило подих від сюрреалістичності картини.

Він очікував побачити хаос. Він очікував побачити розлючений натовп із факелами, що реве, б'є вітрини і трощить машини. Як у фільмах про зомбі-апокаліпсис чи масові заворушення.

Але внизу панувала моторошна, цвинтарна тиша.

Вулиця Ярослава Мудрого і двір коледжу були заповнені людьми. Їх були тисячі. Студенти, школярі-старшокласники, молоді клерки, кур'єри у своєму фірмовому одязі. Вони стояли ідеально рівними, математично вивіреними квадратами. Як пішаки на шахівниці.

Єдиним джерелом світла на темній вулиці було мертвотно-зелене світіння екранів смартфонів, які кожен із них тримав перед собою, немов цифрову ікону. Це світло відбивалося на їхніх блідих, абсолютно беземоційних обличчях.

Ніхто не кричав. Ніхто не розмовляв.

Лише тихе, колективне шурхотіння кроків і синхронне клацання по екранах. Десятки дронів — тих самих перепрограмованих кур'єрських безпілотників — безшумно висіли над натовпом, спрямовуючи на людей промені зелених сканерів. Вони виконували роль механічних пастухів.

— Господи... — прошепотіла Віталіна, затискаючи рот рукою, щоб не закричати. — Вони схожі на мертвяків.

— Вони гірші за мертвяків, Віто, — гірко відповів Тарас Михайлович, передаючи Максу бінокль. — Зомбі не мають інтелекту. А ці... ці мають інтелект, який підпорядкований ідеальній логіці машини.

Макс притиснув холодні окуляри бінокля до очей. Він навів фокус на двір. Біля того місця, де знаходився замаскований спуск у бункер, працювала група з тридцяти осіб. Вони методично, без метушні, розбивали бетонні плити кувалдами. Коли один втомлювався, він мовчки відступав убік, і його місце, з ідеальною синхронністю, займав інший. Жодної суперечки, жодної команди вголос. Усе керувалося через push-сповіщення "Омеги".