Глава 13. Уламки часу

Місто стогнало.

Після падіння Купола Суми 2055 року більше не були тією тихою, стерильною в'язницею, якою їх зробив Архітектор. Тепер це був труп гіганта, який повільно розкладався під відкритим небом. Осінній вітер, що вирвався на волю після тридцяти років ув'язнення за електромагнітним бар'єром, безжально шматував залишки червоних транспарантів на проспекті Шевченка. Він завивав у порожніх віконницях розбомблених хмарочосів, піднімаючи в повітря хмари їдкого, сірого попелу і кришива бетону.

На шістнадцятому поверсі напівзруйнованої висотки, у колишньому кабінеті партійної номенклатури, панував морок. Вікон тут давно не було — їх винесло вибуховою хвилею ще під час перших боїв із кіборгами.

Соломія стояла біля краю прірви, де колись був балкон, і дивилася вниз. Її обличчя, вимазане сажею і запеченою кров'ю, здавалося висіченим із каменю. Внизу, в лабіринтах вулиць, замість звичних багать Опору, тепер пульсували лише фіолетові вогні. "Гончаки". Вони патрулювали місто ідеальними, геометрично правильними квадратами. Згори це виглядало як кровоносна система якоїсь цифрової пухлини, що захоплювала Суми квартал за кварталом.

Дівчина міцніше перехопила свій гайковий ключ. Після втечі з бункера Хроно-Гармати минуло дві доби, і ці дві доби вони з Гвинтом не спали жодної хвилини. Їх загнали в кут, мов щурів.

— Якщо ти ще раз зітхнеш, Старосто, я клянуся, я припаяю твій ключ до підлоги, — пролунав із глибини кімнати глухий, роздратований голос Гвинта.

Соломія обернулася.

Посеред кабінету, на вцілілому столі з масивного дуба, Гвинт влаштував свою майстерню. Світло давав лише вузький промінь налобного ліхтарика хакера та іскри від його плазмового різака, переведеного в режим мікро-паяльника.

Те, над чим він працював, виглядало як артефакт з іншого всесвіту. Це був квантовий комунікатор Архітектора — той самий, який вони дивом витягли з-під уламків діагностичного стенда на мінус другому рівні бункера КДБ, коли тікали від повсталих кіборгів.

Пристрій був розбитий. Звичайна людська техніка виглядає як набір мікросхем і дротів. Ця ж технологія нагадувала розтрощене серце. Комунікатор складався з чорного, глянцевого полімеру, схожого на обсидіан, усередині якого в стані магнітної левітації мали б обертатися фрактальні кристали. Але зараз корпус був розколотий навпіл. Фіолетові кристали — "уламки часу", як їх встиг охрестити Гвинт — тьмяно пульсували, розкидані по стільниці. Вони не лежали нерухомо; вони ледь помітно тремтіли, намагаючись злитися воєдино, але їм не вистачало енергетичного поля.

— Я не зітхаю, Гвинте. Я рахую, — холодно відповіла Соломія, підходячи до столу. — Вони стягують сили до Хіммістечка. Я бачу їхні патрулі. Ще трохи, і вони почнуть зганяти людей у табори для добудови цієї проклятої гармати. У нас обмаль часу.

— Час — поняття відносне, особливо коли ти намагаєшся зібрати пристрій, який плює на теорію відносності Ейнштейна, — пробурчав хакер. Він сидів, згорбившись у три погибелі. Його кібернетичне око, інтегроване в праву очну ямку, безперервно змінювало фокус, видаючи тихе дзижчання: вжик-вжик.

— Ти зможеш його запустити чи ні? Той пінг, що ти відправив з бункера, міг взагалі не дійти. Або дійти спотвореним. Нам потрібен стабільний канал.

Гвинт відкинув убік пінцет і потер брудне обличчя руками. — Старосто, ти просиш мене зібрати космічний корабель за допомогою скотчу і жуйки. Ця штука працює на принципах квантової суперпозиції. Архітектор використовував для її живлення енергію цілого реактора. А в мене що? Два автомобільні акумулятори, вкрадені з розбитого БТРа, і мій власний нейрошунт!

Він вказав на товстий, кустарно обмотаний ізоляційною стрічкою кабель, який тягнувся від розколотого чорного корпусу комунікатора прямо до відкритого сервісного порту на потилиці Гвинта. Його кібер-татуювання на шиї блимали в такт тьмяному світлу кристалів.

— Ти підключив це... до свого мозку? — Соломія з жахом подивилася на кабель.

— А як інакше? Ці кристали не реагують на звичайну електрику. Їм потрібен біологічний маршрутизатор, щоб стабілізувати сигнал. Моя нервова система зараз виступає в ролі заземлення для квантового поля, — хакер криво усміхнувся, хоча його губи посиніли від напруги. — Відчуття такі, ніби мені в череп залили бджолиний рій, який намагається вирішити рівняння Шредінгера.

Соломія мовчки підійшла до нього і поклала руку йому на плече. Вона відчула, як дрібно і часто тремтить його тіло під брудною курткою. Гвинт вигорав. Фізично і ментально.

— Ми не можемо дозволити йому вистрілити, Гвинте. Якщо Хроно-Гармата зітре 2024 рік... Макс загине. Оксана загине. Весь їхній світ перетвориться на це, — вона обвела рукою темну кімнату. — На суцільний бетон, диктатуру і страх. Я сама відштовхнула Макса в портал. Я обіцяла, що вони житимуть вільно. Я не пробачу собі, якщо Архітектор дістане їх і там.

Гвинт важко зітхнув, дивлячись на розкидані фіолетові осколки. — Ти думаєш, я пробачу? Цей зумер хоч і дратував мене своїм оптимізмом, але він нормальний пацан. Добре... Давай спробуємо зібрати цей пазл.

Хакер знову схилився над столом. Він узяв у руки свій плазмовий мікро-паяльник і тонкий пінцет із титановими губками.

— Проблема в центральному вузлі, — пояснював він, акуратно підносячи один кристал до іншого. — Вони повинні зависнути в магнітному полі. Якщо вони торкнуться один одного без поля — відбудеться мікро-анігіляція. Нам відірве руки. Якщо вони будуть занадто далеко — ланцюг не замкнеться. Я подаю напругу. Готуйся.