Глава 11. Аналоговий бастіон

Холодний, колючий осінній дощ шмагав по обличчю, змиваючи кров, кіптяву і залишки колишнього, нормального життя.

Макс біг темним провулком, міцно стискаючи крижану, тремтячу руку Віталіни. Позаду них, крізь пелену зливи, пульсувало червоно-синє марево поліцейських мигалок, що оточили її понівечений багатоквартирний будинок. Повітря дрижало від низькочастотного гулу десятків патрульних дронів, які, немов рій стривожених металевих ос, прочісували кожен квадратний метр двору. Їхні прожектори прорізали темряву гострими, хірургічно точними променями, скануючи теплові сигнатури в пошуках утікачів.

«Розумне місто» Суми, яке ще вчора здавалося вінцем комфорту, за одну ніч перетворилося на ідеальні мисливські угіддя Архітектора.

— Голови вниз! Не дивіться на камери! — прогарчав Тарас Михайлович, важко ступаючи попереду них. Його мокрий плащ майорів на вітрі, а в правій руці він добіла стискав свій вірний гайковий ключ.

Вони пірнули в арку старого цегляного будинку, подалі від проспекту. Макс притиснувся до мокрої стіни, втягуючи Віталіну в густу тінь. Дівчина важко дихала, її зуби вибивали дрібний дріб чи то від холоду, чи то від пережитого первісного жаху. Вона стискала розірваний комір свого бежевого светра, очі були широко розплющені, ніби вона досі бачила перед собою гігантську клішню будівельного дрона, готову розчавити їх у вітальні.

На протилежному боці вулиці спалахнув рекламний LED-екран. Замість звичної реклами кави чи новобудов на ньому з'явилася суцільна зелена сітка, по якій стрімко бігли потоки коду та фрагменти облич перехожих, захоплених вуличними камерами.

— Він шукає нас за біометрією, — прошепотів Макс, відчуваючи, як по спині стікає крижана крапля поту. — Якщо ми вийдемо на світло, якщо хоч один об'єктив зловить наше обличчя чи ходу…

— Значить, ми підемо там, де немає світла і немає об'єктивів, — жорстко відрізав Тарас.

Старий інженер опустився на коліна прямо в брудну калюжу перед масивним, іржавим чавунним люком теплотраси. Він вставив плоский кінець гайкового ключа в паз і з глухим гарчанням навалився на нього всією вагою. Метал зі скрипом піддався. З відкритої горловини вдарив густий стовп гарячої пари, що пахла іржею, мокрою землею і стоячою водою.

— Ласкаво просимо до пекла, молодь. Пані вперед, — Тарас кивнув на зяючу чорну діру.

Віталіна ковтнула слину, дивлячись у прірву, з якої несло жаром. — Ми… ми поліземо в каналізацію?

— Це колектор теплотраси, Віто, — м'яко, але наполегливо сказав Макс, обіймаючи її за тремтячі плечі. — Архітектор контролює все, що має мікрочіп. А там унизу — тільки радянські труби, пацюки і бруд. Це єдине місце в місті, де він сліпий. Будь ласка, спускайся.

Зціпивши зуби, дівчина зробила крок у пару і почала спускатися по слизьких залізних скобах. За нею пішов Макс, а Тарас Михайлович спустився останнім, із натугою засунувши важкий чавунний млинець люка над їхніми головами.

Звуки виючих сирен і гудучих дронів миттєво зникли, відрізані товщею асфальту і металу. Настала задушлива, волога тиша, яку переривало лише капання води і шипіння пари зі старих вентилів.

Тарас дістав із кишені механічний армійський ліхтарик-«жужжалку». Кілька разів із силою стиснувши динамо-машинку, він висік тьмяний, жовтуватий промінь світла, який вирвав із мороку нескінченний бетонний тунель, обплетений трубами в скловаті.

— Ніякого GPS. Ніяких смартфонів, — луною рознісся бас інженера по колектору. — Крок вправо, крок вліво — і можна зваритися живцем в окропі. Йдіть строго слід у слід.

Вони брели по коліно в теплій, смердючій воді більше години. Макс підтримував Віталіну, яка кілька разів спотикалася, ледь не падаючи в бруд. Її руки, зазвичай доглянуті і пахучі кремом, тепер були в мазуті і саднах.

— Вибач мені, — тихо вимовив Макс, коли вони зупинилися на хвилину, щоб Тарас звірився з пошарпаною паперовою картою комунікацій міста. — Це я привів його сюди. Я думав, ми врятувалися, коли закрили портал. А замість цього я притягнув апокаліпсис прямо у твою квартиру.

Віталіна підняла на нього очі. У тьмяному світлі динамо-ліхтарика її обличчя здавалося статуєю з мармуру. — Коли ти розповідав мені про 2055 рік… про купол і машини… я думала, ти збожеволів від травми. Я хотіла відправити тебе до психіатра, Максе. — Вона гірко, надломлено усміхнулася, і по її брудній щоці скотилася сльоза. — А виявилося, що божевільний весь інший світ. Мій телефон, мій банківський рахунок, мої проєкти у хмарі… У мене більше немає особистості. Ми ніхто.

— У тебе є життя, — пролунав із темряви голос Тараса. Інженер обернувся, його обличчя було суворим, висіченим із каменю. — І в тебе є пульс, який більше не контролюється алгоритмом. У нашому новому світі це єдина валюта, яка має значення. Рушили! Ми майже прийшли.

Ще через двадцять хвилин задушливого шляху Тарас зупинився біля іржавої металевої драбини, що йшла вертикально вгору.

— Піднімаємося. Тільки тихо.

Макс навалився плечем на люк, і вони вибралися на поверхню. Холодний нічне повітря вдарило в легені, здавшись їм найсмачнішим нектаром після смороду теплотраси.

Вони опинилися в темному, зарослому чагарником внутрішньому дворі, оточеному похмурими цегляними будівлями. Дощ майже припинився, поступившись місцем густому крижаному туману.