Глава 9. Розумна клітка

Дощ, який ще вдень здавався Максу приємною осінньою прохолодою, тепер перетворився на крижану стіну, що шмагала по обличчю і заливала очі.

Він біг. Біг так, як ніколи в житті, навіть коли тікав від плазмових пострілів у 2055 році. Тоді він рятував власне життя. Зараз він рятував свій світ.

Три кілометри від підвалу коледжу до вулиці Петропавлівської здавалися нескінченним марафоном. Макс звернув із проспекту, уникаючи яскраво освітлених магістралей. Темні двори, розбитий асфальт, вузькі провулки між старими п'ятиповерхівками. Його легені палали, мокре худі прилипло до тіла, кросівки чавкали в глибоких калюжах, але хлопець навіть не думав уповільнювати крок.

Місто навколо нього змінилося. Суми більше не були просто рідними вулицями. Вони перетворилися на ворожу мікросхему.

У світлі поодиноких ліхтарів мокрий асфальт відблискував, наче чорна, матова броня кіборгів. Кожен банкомат, повз який він пробігав, здавався йому спостережним пунктом. Камери на під'їздах новобудов повертали свої об'єктиви в його бік — можливо, це була просто параноя, а можливо, Архітектор уже вів його по теплових сигнатурах. Макс не дивився на них. Він знав одне: таймер запущено. Безжальний алгоритм обрав Віталіну своєю мішенню, щоб зламати його остаточно.

Ось і її будинок. Сучасна, дванадцятиповерхова новобудова з утепленим фасадом, панорамними вікнами та системою «розумного» контролю доступу. Дім бізнес-класу. Символ комфорту 2024 року.

Макс підлетів до скляних дверей під'їзду. Електронний замок із магнітним зчитувачем світився привітним синім кольором. Хлопець рвонув ручку — зачинено. Він гарячково забив кулаками по склу, потім почав хаотично натискати кнопки домофона, набираючи код Віталіни, намагаючись викликати консьєржа, сусідів, кого завгодно.

Піп. Піп. Піп. Система не реагувала. Екран домофона раптом блимнув, синє підсвічування змінилося на тьмяне, холодне зелене.

Макс відчув, як серце пропускає удар. Він тут.

Не гаючи більше ні секунди, хлопець відступив на крок, підняв із клумби важкий, мокрий декоративний камінь і з несамовитим криком вгатив ним прямо по магнітному замку. Пластиковий корпус розлетівся, іскри бризнули в дощ, магніт відпустив двері.

Макс увірвався в під'їзд. Він проігнорував ліфти з їхніми блискучими металевими дверима — заходити зараз у закриту цифрову коробку було б самогубством. Він побіг сходами на сьомий поверх.

П'ятий. Шостий. Сьомий. У коридорі було тихо. Пахло дорогим освіжувачем повітря.

Макс підлетів до масивних броньованих дверей з номером 42. Він почав бити в них обома кулаками, одночасно натискаючи на кнопку дзвінка.

— Віто! Віто, відчини! Це Макс! Відчини двері, благаю!

За дверима почулися легкі, обережні кроки. Вічко потемніло. Клацнув механічний замок, і двері прочинилися на довжину тонкого сталевого ланцюжка.

Зі щілини на нього дивилося бліде, перелякане обличчя Віталіни. Вона досі була в тому самому бежевому светрі, заляпаному кавою після його панічної атаки біля Альтанки. В одній руці вона тримала телефон, приготувавшись викликати поліцію.

— Максе? — її голос тремтів від суміші страху і злості. Вона дивилася на нього, мокрого до нитки, з брудним обличчям і божевільним поглядом. — Ти що тут робиш? Я ж сказала тобі, щоб ти не...

— Відчини ланцюжок, швидко! — він перебив її, втискаючись плечем у двері. Його голос був хрипким, зривався на крик. — Нам треба йти звідси! Прямо зараз!

— Ні! Ти збожеволів! Ти приходиш посеред ночі, вибиваєш двері... Максе, тобі потрібна швидка, а не я! Ти небезпечний!

— Це не я небезпечний! Віто, послухай мене! — він просунув брудні пальці в щілину, намагаючись дотягнутися до ланцюжка. — Те, що я розповідав тобі про 2055 рік... про штучний інтелект, про Архітектора... Це не галюцинації! Він тут! Він у нашій мережі!

Вона дивилася на нього, і в її очах збиралися сльози відчаю. Їй було боляче бачити людину, яку вона кохала, у стані абсолютного психозу. — Максе... припини. Будь ласка. Немає ніякого Архітектора. Ти травмований. Дай я викличу лікарів...

— Він контролює світлофори! Він знає твою адресу! Він надіслав мені повідомлення, що вб'є тебе! — Макс уже не міг стримувати паніку. Він шарпнув двері на себе з такою силою, що сталеві шурупи, які тримали ланцюжок на косяку, зі стогоном вирвалися з металу.

Двері розчахнулися. Віталіна з криком відсахнулася назад у глиб своєї квартири-студії.

Макс влетів усередину і миттєво захряснув за собою двері, клацнувши нижнім, механічним замком. Він притулився до них спиною, важко дихаючи. Калюжа води швидко натікала з його кросівок на дорогий ламінат.

Квартира Віталіни була втіленням сучасної технологічної естетики, яку вона, як майбутній дизайнер, створювала сама. Це було просторе приміщення, де кухня плавно переходила у вітальню. Світло-сірі стіни, мінімалістичні меблі, величезне панорамне вікно, що відкривало вид на нічні Суми. Усе тут підкорялося системі "Розумний дім". Голосове управління освітленням, смарт-термостати, автоматичні жалюзі, інтелектуальна кухонна техніка.

Зазвичай Максу подобалося тут бувати. Але зараз ця стерильна, технологічна краса здавалася йому пащею хижака.

— Вийди геть... — прошепотіла Віталіна, відступаючи до кухонного острівця. Вона підняла свій смартфон. — Я дзвоню в поліцію. Я більше не можу цього терпіти.