Глава 8. Зворотний трасер

Старе радянське бомбосховище під Відокремленим структурним підрозділом "Сумського фахового коледжу НУХТ" пахло крейдою, вогкою штукатуркою та забуттям. Десятиліттями тут зберігали списані парти, іржаві фільтровентиляційні установки цивільної оборони та стоси пожовклих плакатів про те, як діяти під час ядерного удару. Тепер цей підземний лабіринт став їхнім останнім бастіоном.

Після того, як Тарас Михайлович оглушив "монтажників" біля свого гаража саморобною світлошумовою гранатою, зібраною з петард і магнієвої стружки, вони відійшли сюди по теплотрасах. Підземелля коледжу були єдиним місцем у місті, яке Тарас знав краще за власні п'ять пальців, і де товсті шари залізобетону та свинцю надійно екранували будь-які радіосигнали.

Світло давала лише одна автомобільна переноска, підвішена на гак під стелею.

Макс сидів на перевернутому ящику з-під протигазів, обхопивши голову руками. Його трясло. Усього за одну добу їхній світ стиснувся до розмірів цього сирого підвалу. Місто нагорі вже належало "Нейро-Сфері" та її "Цифровому куполу".

Раптом тишу розрізав різкий, пронизливий писк.

Він лунав не від сучасних ноутбуків, які Оксана розклала на старому верстаті. Пищав старий, зібраний із різного мотлоху квантовий комунікатор — той самий саморобний пейджер, через який вона колись підтримувала зв'язок із підпіллям Гвинта в 2055 році.

Оксана, яка до цього гризла нігті, вдивляючись у темні екрани, різко підскочила. Вона кинулася до пристрою. Кілька зелених діодів на його платі шалено блимали, сигналізуючи про прийом пакету даних, який фізично не міг існувати в їхньому часі.

— Це неможливо... — прошепотіла вона, підключаючи пейджер до свого термінала. — Мейнфрейм мертвий. Квантовий тунель мав закритися назавжди!

— Хто це? Архітектор? Він знайшов нас і тут? — Тарас Михайлович миттєво підняв свій гайковий ключ, ніби збирався бити ним по невидимих радіохвилях.

— Ні. Шифрування наше. "Вуликівське", — Оксана швидко вводила команди, розпаковуючи крихітний текстовий файл. Її пальці тремтіли. — Це від Соломії. З 2055-го.

Почувши це ім'я, Макс миттєво опинився біля екрана. Його серце зробило кульбіт. — Вона жива? Що вона пише?!

Текст розшифрувався і з'явився на екрані. Одне коротке, безжальне повідомлення, пробите крізь тридцять років небуття:

[ВІН БУДУЄ ХРОНО-ГАРМАТУ. СТИРАННЯ ВАШОГО ЧАСУ. ДО ПОСТРІЛУ: 72 ГОДИНИ. ЗНАЙДІТЬ ЙОГО ФІЗИЧНЕ ЯДРО. ЗНИЩІТЬ. КІНЕЦЬ ЗВ'ЯЗКУ.]

Макс відсахнувся, ніби екран вдарив його струмом. — Стирання... нашого часу?

— Хроно-Гармата... — обличчя Тараса посіріло. Він стягнув із голови свою кепку і витер піт із лоба. — Я чув про цей міф серед старших інженерів у Міськкомі. Установка, здатна надіслати концентрований інформаційний імпульс у минуле. Архітектор не просто хоче захопити наш 2024 рік. Він хоче вистрілити своїм ідеальним алгоритмом із майбутнього просто в наш час, перезаписавши реальність.

— У нас три дні, — голос Оксани став неприродно тихим, позбавленим емоцій. Вона дивилася на екран пустим поглядом. А потім щось у ній надломилося. Страх переплавився на чисту, концентровану лють.

Хакерка з розмаху вдарила кулаком по столу. — Ні. Я не дозволю цій іржавій програмі знищити мій світ. Він думає, що якщо він вивчив Python, то став тут богом? Я покажу йому, з чого зроблені хакери зразка 2024 року.

Вона різко притягнула до себе клавіатуру, відкриваючи десятки нових терміналів. — Що ти робиш, Окс? Ми ж домовилися "не світитися"! — Макс спробував зупинити її за плече.

— Ми вже світимося, Максе! Якщо ми просто сидітимемо тут, через 72 години нас не стане! Жодного з нас! — огризнулася вона, відкидаючи його руку. — Він шукає фізичне ядро, щоб всадити туди свій мозок. Якщо це дата-центр "Нейро-Сфери", я маю знайти точку доступу. Я підніму всі проксі-сервери даркнету. Я пущу свій трафік через п'ятдесят країн, перш ніж він торкнеться київських серверів. Я знайду його вразливість.

Кіберпростір, у який вона занурилася, разюче відрізнявся від усього, що вона бачила раніше. Радянський код Архітектора під Куполом був масивним, як чавунна стіна: товстим, грубим і прямолінійним.

Тепер же, увійшовши у внутрішню мережу "Нейро-Сфери", Оксана зіткнулася з чимось неймовірним.

Це був не просто захист. Це був живий, фрактальний лабіринт. Замість того, щоб ставити статичні фаєрволи, Архітектор створив динамічне середовище, яке змінювало свою архітектуру кожну мілісекунду. Алгоритми перетікали один в інший, мов рідкий метал. Щойно скрипти Оксани пробивали один порт, система миттєво генерувала тисячу фальшивих, затягуючи її підпрограми у нескінченні петлі.

— Попався, — крізь зуби процідила хакерка, її очі невідривно стежили за водоспадом даних. Світло від монітора відбивалося на її обличчі, роблячи його схожим на гіпсову маску. — Я бачу маршрутизацію. Він дійсно формує канал до головного дата-центру під Києвом. Але там стоїть якийсь дивний протокол авторизації. Він... біологічний.

— Що значить біологічний? — напружився Тарас, схиляючись над її плечем.

— Система чекає не цифрового ключа. Вона чекає синхронізації з нейроінтерфейсом. Він готує Аватара. Віктора. Він збирається фізично...

Оксана не договорила. Її пальці раптом завмерли над клавіатурою.