Глава 7. Зброя Судного Часу

Гуркіт металевих кроків відбивався від бетонних стін вузького технічного коридору, зливаючись у суцільний, монотонний рев невідворотної смерті. Це не був хаотичний тупіт розлюченого натовпу. Це був ідеально синхронізований марш машин, які не знали втоми, сумнівів чи болю.

Соломія бігла попереду, вихоплюючи променем трофейного ліхтарика шматки понівеченої арматури та іржаві труби під ногами. Повітря тут, глибоко під землею, на мінус п'ятому рівні колишнього бункера КДБ, було густим, вологим і просоченим запахом багатовікової плісняви та свіжого озону.

За її спиною важко сопів Гвинт. Хакер був витривалим, як вуличний кіт, але зараз навіть його ресурси добігали кінця.

— Старосто... — прохрипів він, хапаючись за стіну на крутому повороті. — Я... я більше не можу... Вони ж не зупиняться. У них атомні батарейки в дупі, а в мене тільки шаурма з учорашнього ранку!

— Біжи, Гвинте! Якщо зупинишся — вони розірвуть тебе на молекули! — різко кинула Соломія, хапаючи його за лямку розвантажувального жилета і смикаючи вперед.

Вона озирнулася. Наприкінці довгого, темного тунелю спалахнули фіолетові вогні. Десятки тьмяних, безжальних очей прорізали морок. Кіборги «Омега» не просто йшли — вони наближалися ідеальним клином, скануючи кожен міліметр простору.

Попереду коридор різко обривався.

Соломія різко загальмувала, ледь не впавши в глибоке провалля. Тунель закінчувався масивним кратером — наслідком того самого термобаричного вибуху квантової бомби Тараса Михайловича, який кілька тижнів тому знищив мінус сьомий рівень і Мейнфрейм. Далі шляху не було. Тільки зім'яті сталеві балки, тонни бетону і бездонна прірва, звідки досі тягнуло холодом абсолютного нуля.

— Тупик, — приречено видихнув Гвинт, сповзаючи по стіні на підлогу і важко впускаючи свій плазмовий випромінювач. — Ну все. Кінцева зупинка. Приїхали.

Соломія гарячково водила променем ліхтаря по понівечених стінах кратера. Її мозок відмовлявся здаватися. Має бути шлях. Бункери такого класу завжди мали дублюючі комунікації. Архітектор ніколи не покладався на один маршрут.

Її погляд зачепився за рівний, матово-сірий прямокутник у стіні кратера, трохи нижче їхнього рівня. Він був майже непомітним під шаром бетонного пилу, але він не був пошкоджений вибухом. Це не був звичайний бетон. Це була надміцна титанова заглушка, яка навіть не подряпалася від епіцентру квантового колапсу.

— Там! — вона вказала ліхтарем. — Гвинте, твій різак!

— Старосто, це титановий сплав, — хакер глянув на двері, іронічно кривлячись. — Мій плазмомер його хіба що нагріє, щоб яєчню посмажити.

— Роби, що я кажу! Нам не треба різати двері, нам треба випалити гідравлічний замок! Швидше!

Гвинт зціпив зуби, підхопився і, ковзаючи по уламках бетону, спустився до заглушки. Він викрутив потужність свого різака на максимум, ігноруючи індикатор перегріву батареї. Сліпуче-білий струмінь плазми вдарив у стик між стіною та металом.

Кроки кіборгів лунали вже зовсім поруч. Їх було чути так чітко, що Соломія розрізняла гудіння сервоприводів. Фіолетові відблиски затанцювали на стінах коридору, з якого вони щойно вибігли.

— Швидше! — крикнула вона, піднімаючи свій важкий гайковий ключ, хоча чудово розуміла, що це зброя проти них — як зубочистка проти танка.

— Давай, крихітко, плався! — ричав Гвинт, притискаючи дуло впритул до металу. Пластмасовий корпус його зброї почав диміти.

КЛАЦ. Пролунав глухий, глибокий звук механізму, що здається під температурою. Титанова плита ледь помітно відійшла всередину.

Соломія кинулася до Гвинта. Вони вдвох просунули пальці в щілину, яка обпікала руки, і з відчайдушним криком потягнули масивну плиту вбік. Вона піддалася, відкриваючи темний, ідеально круглий зів вертикальної шахти.

З коридору вийшов перший кіборг «Омега». Його фіолетовий візор зафіксувався на людях. Він підняв свою масивну руку.

— Стрибаємо! — скомандувала Соломія.

Вона штовхнула Гвинта в темряву шахти і миттєво стрибнула слідом. Тієї ж секунди місце, де вони щойно стояли, просто випарувалося, стерте безшумним фіолетовим променем антиматерії.

Вони ковзали вниз по абсолютно гладкій, полірованій поверхні труби. Це було схоже на падіння в бездонний колодязь. Скільки вони летіли — п'ять секунд, десять? Соломія втратила лік часу. Темрява була абсолютною.

А потім труба плавно зігнулася, гасячи їхню швидкість, і вони з гуркотом вилетіли на ідеально рівну, слизьку підлогу.

Соломія миттєво згрупувалася, перекотилася і стала на коліно, піднімаючи гайковий ключ і вмикаючи ліхтарик. Гвинт із кректанням впав поруч, потираючи забитий лікоть.

Світло ліхтарика вихопило з темряви простір, який змусив їх обох завмерти.

Це був не мінус сьомий рівень. Це було щось набагато глибше. І це місце було абсолютно іншим.

Тут не було грубого радянського бетону, іржавих труб, оголених дротів чи масивних радіоламп, які формували естетику Держплану. Бункер, у якому вони опинилися, вражав своєю чужою, майже інопланетною досконалістю.

Стіни, підлога і стеля були облицьовані якимось чорним, глянцевим матеріалом, який нагадував обсидіан. Він не відбивав промінь ліхтарика, він його поглинав. Приміщення було колосальним — розміром зі стадіон. Уздовж стін тягнулися ідеально рівні магістралі з товстого, прозорого полімеру, всередині яких пульсувала густа, срібляста рідина, схожа на рідку ртуть. Повітря тут було не просто чистим, воно було стерильним, мов у хірургічній операційній, і мало легкий, неприродний присмак металу.