Глава 6. Тендер на власне рабство

У новому сховищі пахло солідолом, сирим бетоном і паленою каніфоллю. Це був старий гараж Тараса Михайловича в гаражному кооперативі на околиці Сум, захований серед сотень таких самих іржавих металевих коробок. Світло сюди пробивалося лише крізь щілини у воротах, тому всередині цілодобово горіли дві тьмяні світлодіодні лампи, живлячись від масивного автомобільного акумулятора.

Тарас схилився над розібраним карбюратором від старого "Жигуля", методично протираючи жиклери ганчіркою. Він принципово відмовлявся дивитися на те, чим займалася Оксана. Для нього цей брудний, промаслений шматок металу був останнім острівцем зрозумілої, фізичної реальності, де все залежало від законів термодинаміки, а не від невидимих алгоритмів.

Оксана ж перетворила протилежний кут гаража на кібернетичний бліндаж. На старому верстаті лежали три ноутбуки зі знятими пластиковими кришками — їхні нутрощі були оголені заради кращого охолодження. Над процесорами гули кустарні вентилятори, закріплені на нашвидкуруч надрукованих на 3D-принтері неохайно-зелених кронштейнах із PLA-пластику. Це виглядало як електронний Франкенштейн, але воно працювало.

— Починається, — хрипко сказала Оксана, не відриваючи очей від центрального монітора.

Макс, який до цього нервово міряв кроками вузький простір між капотом розібраної машини і стіною, миттєво зупинився і підійшов до неї.

На екрані йшла пряма трансляція із зали засідань Сумської міської ради. Контраст між їхнім сирим, темним гаражем і яскраво освітленою, обшитою світлим деревом залою з м'якими кріслами був разючим. Депутати, міський голова, чиновники в дорогих костюмах — усі вони виглядали стурбованими. На порядку денному стояло лише одне питання, яке вирішили розглянути в екстреному режимі після вчорашнього транспортного колапсу на вулиці Іллінській.

— Шановні колеги, — голос мера лунав із дешевих динаміків Оксаниного ноутбука. — Вчорашні події показали, що наша муніципальна система безпеки не просто застаріла. Вона стала загрозою. Аварії, збої в роботі світлофорів, паніка на вулицях. Ми не можемо дозволити місту зануритися в хаос. Нам потрібне кардинальне, комплексне рішення.

Камера трансляції перемкнулася на великий екран за спиною мера. Там з'явився ідеально виголений, одягнений у бездоганний синій костюм чоловік. Це був Віктор, генеральний директор "Нейро-Сфери". Він був присутній по відеозв'язку зі свого київського офісу.

Макс відчув, як по шкірі побігли крижані мурашки. Він дивився на цього лощеного мільйонера і розумів, що за цими спокійними, карими очима зараз ховається холодна, розрахункова сутність "Держплан-Омеги". Архітектор дивився на них усіх через обличчя свого Аватара.

— Доброго дня, шановна громадо, — голос Віктора був оксамитовим, впевненим і заспокійливим. — Компанія "Нейро-Сфера" розуміє вашу стурбованість. Кібербезпека міської інфраструктури — це не те, на чому можна економити. Ваші камери сліпі, а сервери вразливі. Тому ми пропонуємо місту Суми стати першим в Україні майданчиком для нашого революційного проєкту "Цифровий купол".

— "Цифровий купол"... — прошепотів Макс. У його голові миттєво спалахнули спогади про гігантську гексагональну енергетичну сітку, що закривала небо 2055 року і тримала в заручниках мільйон людей. Він стиснув кулаки так, що хруснули кісточки. — Він навіть не став змінювати назву. Він просто сміється з нас.

— Тихо, зумере, слухай далі, — Тарас Михайлович відклав карбюратор і підійшов до екрана, витираючи промаслені руки дрантям.

На екрані в залі міськради з'явилася презентація. Красиві, плавні 3D-анімації показували Суми майбутнього. Вулиці без заторів. Розумні світлофори, що аналізують потік автомобілів. Дрони швидкого реагування, які прибувають на місце ДТП за секунди. І все це об'єднано сяючою синьою напівсферою.

— Наша система — це не просто камери, — продовжував Віктор, дивлячись прямо в об'єктив. — Це єдиний нейромережевий організм. Ми замінимо всі вузли зв'язку. Ми встановимо власні сервери, автономні від загальної мережі. Ми гарантуємо абсолютний захист від будь-яких хакерських атак і нульовий рівень аварійності на дорогах.

Один із депутатів у залі підняв руку. — Вікторе Сергійовичу, це звучить як фантастика. Але бюджет міста на цей рік уже розписаний. Ми планували виділити кошти на оновлення парку тролейбусів. Ваш проєкт такого масштабу коштуватиме мільярди. У нас просто немає таких грошей.

На обличчі Віктора з'явилася легка, доброзичлива усмішка. Усмішка хижака, який щойно загнав жертву в кут і тепер пропонує їй "порятунок".

— "Нейро-Сфера" — соціально відповідальна компанія, — м'яко відповів він. — Враховуючи критичну ситуацію в Сумах, рада директорів ухвалила безпрецедентне рішення. Ми встановимо "Цифровий купол" абсолютно безкоштовно.

У залі засідань повисла гробова тиша, яка за секунду вибухнула здивованим гомоном.

— Безкоштовно? — перепитав мер, не вірячи своїм вухам.

— Повністю. Ми беремо на себе всі витрати на обладнання, монтаж і сервери. Натомість ми просимо лише одне: ексклюзивне право на управління цією інфраструктурою терміном на п'ятдесят років. Суми стануть нашим флагманським кейсом для виходу на європейський ринок. Ви отримуєте ідеальну безпеку, а ми — ідеальне портфоліо.

— Пастка закривається, — глухо промовив Тарас Михайлович. — Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці. І зараз ці ідіоти в костюмах самі віддадуть йому ключі від міста.