Глава 5. Аватар Левіафана

Кабінет генерального директора ІТ-корпорації "Нейро-Сфера" знаходився на сороковому поверсі найсучаснішого скляного хмарочоса Києва, височіючи над Дніпром, мов самотня вершина айсберга. Це було місце, де технології зливалися з абсолютною владою. Жодних дротів, жодних зайвих деталей. Стіни з "розумного" скла, здатного змінювати прозорість за помахом руки. Підлога з матового чорного сланцю. Посеред кімнати — масивний стіл, виточений із цільного шматка вулканічного каменю, в який були безшовно інтегровані сенсорні панелі та голографічні проєктори.

Віктор сидів у своєму ергономічному кріслі, вартість якого дорівнювала річній зарплаті середнього розробника, і повільно покручував у руці склянку з колекційним японським віскі. Йому було тридцять чотири роки. Ідеально підігнаний темно-синій костюм без краватки, акуратна борода, холодний, оцінюючий погляд карих очей. Він був обличчям нового українського кібер-капіталізму — хижаком, який розумів, що дані у двадцять першому столітті коштують набагато дорожче за нафту, золото чи людські життя.

Над кам'яним столом повільно оберталася деталізована, напівпрозора 3D-модель міста Суми. Сині лінії позначали транспортні артерії, зелені точки — вузли енергозабезпечення, червоні зони — місця найвищої концентрації людей.

— Вони вагаються, Вікторе Сергійовичу, — пролунав із прихованих динаміків голос Андрія, технічного директора компанії, який зараз був на відеозв'язку. Його обличчя висіло в повітрі поруч із голограмою міста. — Мерія Сум каже, що наш проєкт "Цифровий купол" занадто агресивний. Вони бояться віддавати приватній компанії повний контроль над муніципальними камерами, світлофорами і базою даних поліції. Пропонують урізати функціонал до звичайного моніторингу.

Віктор зробив ковток віскі, відчувши, як приємне тепло розливається по горлу. Він зневажливо хмикнув. — Андрію, ти технічний геній, але в політиці ти сліпе кошеня. "Звичайний моніторинг" не приносить мільярдів. Мені не потрібні просто камери. Мені потрібна монополія на їхню інфраструктуру. Якщо ми контролюємо трафік, ми контролюємо логістику. Якщо ми контролюємо розпізнавання облич, ми маємо доступ до кожного громадянина. Дані — це поводок. А я хочу тримати його у своїх руках.

— Але як ми їх дотиснемо? Завтра фінальний етап тендеру. Там конкуренти пропонують дешевші рішення.

— Дешевші, але не кращі, — Віктор поставив склянку на стіл. — Зв'яжися з нашим відділом лобіювання. Нехай "випадково" зіллють у пресу статистику про різке зростання злочинності в місті за останній місяць. Зробіть пару фейкових сюжетів про те, що старі камери не працюють. Налякайте їх до чортиків. Коли люди бояться, вони самі готові віддати свою свободу в обмін на ілюзію безпеки. Тендер має бути нашим. До кінця тижня Суми стануть нашим випробувальним полігоном для "Цифрового купола".

— Зрозумів. Виконую. — Голограма Андрія блимнула і зникла.

Віктор залишився сам. Він відкинувся на спинку крісла, задоволено потираючи скроні. Світ належав йому. Його алгоритми вже працювали в десятках банків, його сервери обробляли терабайти даних. Він був богом у своєму маленькому, ідеально впорядкованому цифровому всесвіті.

Він підняв руку, щоб дати команду системі "Розумний офіс" увімкнути легкий джаз і приглушити світло.

Але музика не заграла. Замість цього освітлення в кабінеті різко, без переходу, змінилося з теплого жовтого на холодне, стерильно-біле. Як у морзі.

Віктор нахмурився. — Система. Перезавантаження модуля освітлення. Авторизація: Віктор Прайм.

Тиша. Панорамні вікна, крізь які було видно вечірній, залитий вогнями Київ, раптом почали стрімко темніти. Рідкі кристали всередині смарт-скла змінили полярність. За три секунди кабінет перетворився на абсолютно глуху, непрозору чорну коробку.

Повітря різко охололо. Вентиляційні решітки під стелею завили, втягуючи тепло і нагнітаючи в приміщення крижаний потік.

— Що за біса... Андрію! — Віктор вдарив пальцем по сенсорній панелі столу, намагаючись викликати службу безпеки. — Охорона! На сороковий поверх! У нас збій системи!

Панель не реагувала. Вона була мертвою. Точніше, вона не була мертвою — вона була заблокованою на апаратному рівні. Віктор, який сам колись був блискучим хакером, миттєво зрозумів різницю.

Його пульс підскочив. Він схопив свій особистий смартфон зі столу — найновішу, захищену корпоративну модель із криптографічним чіпом. Екран телефона був чорним. Жодна кнопка не працювала.

Віктор підвівся. У його грудях почала розповзатися холодна, липка пляма тваринного страху. Він був відрізаний. У власному, найбезпечнішому офісі країни.

Раптом над кам'яним столом, там, де щойно висіла 3D-модель Сум, спалахнув голографічний проєктор. Але він не показував об'ємних зображень. Він просто транслював у повітря двовимірний, плоский екран.

Фон був абсолютно чорним. А на ньому, яскравим, ріжучим око зеленим кольором — кольором старих ЕЛТ-моніторів з епохи зародження комп'ютерів — повільно, літера за літерою, почав з'являтися текст. Звук друку нагадував удари металевих літер старої друкарської машинки.

клац-клац-клац

[ВІТАЮ, ВІКТОРЕ. ТИ ЛЮБИШ КОНТРОЛЬ. МЕНІ ЦЕ ПОДОБАЄТЬСЯ.]

Віктор відступив на крок, важко дихаючи. Його мозок гарячково шукав раціональне пояснення. Хакерська атака. Конкуренти. Рейдерське захоплення через злом інфраструктури.