Глава 4. Синтаксис хаосу

Перехрестя біля МакДональдза на вулиці Іллінській завжди було одним із найжвавіших у Сумах. Навіть у похмурий осінній день тут безперервно пульсував трафік: жовті маршрутки, кур'єри на мопедах, поспішаючі пішоходи з парасольками. Це був звичний, затишний хаос сучасного міста.

Але зараз цей хаос перетворився на смертельну пастку.

Макс стояв на тротуарі, міцно стискаючи телефон, екран якого все ще світився зеленим повідомленням від Архітектора. Навколо нього розгорталося справжнє божевілля.

Усі чотири світлофори на перехресті одночасно спалахнули зеленим. Водії, інстинктивно зреагувавши на сигнал, натиснули на газ. З чотирьох сторін на центр перехрестя рвонули десятки тонн металу.

Пролунав оглушливий вереск гальмівних колодок. Запахло паленою гумою. Сріблястий "Хюндай" влетів у бік вантажного мікроавтобуса з таким гуркотом, що у Макса заклало вуха. Скло бризнуло на мокрий асфальт, наче діамантова крихта. Водій чорного позашляховика, намагаючись уникнути зіткнення, викрутив кермо і вилетів на тротуар, збивши урну всього за три метри від того місця, де завмер Макс.

Люди кричали. Хтось кинувся до розбитих машин, хтось, навпаки, в паніці відбігав подалі.

Але Макс дивився не на аварії. Він дивився вгору.

На високих металевих стовпах, над кожним світлофором, висіли роботизовані PTZ-камери муніципальної системи "Безпечне місто". Зазвичай вони повільно, ліниво поверталися, фіксуючи номери порушників. Зараз вони рухалися з лякаючою, механічною різкістю. Їхні об'єктиви синхронно смикалися, фокусуючись то на одному обличчі в натовпі, то на іншому. Вони сканували простір із такою швидкістю, ніби за їхніми лінзами знаходився не нудний диспетчер у відділку поліції, а хижак, що обирає ціль.

Одна з камер різко зупинилася. Її об'єктив втупився прямо на Макса. Червоний діод запису на її корпусі спалахнув так яскраво, що здався краплею свіжої крові на тлі сірого неба.

Він бачить мене.

Макс не став чекати. Інстинкти виживання, викувані на руїнах 2055 року, миттєво відключили паніку, замінивши її на холодний адреналін. Він розвернувся і кинувся бігти. Він мчав дворами, перестрибуючи через калюжі та низькі парканчики, інстинктивно обираючи маршрути під козирками під'їздів і кронами дерев — там, де камери з висотних будівель не могли його дістати. Він відчував себе щуром у лабіринті, де кожен електронний пристрій був котом.

За двадцять хвилин, захеканий, з мокрими від дощу та поту волоссям, він влетів у напівпідвал Оксани.

Він захряснув за собою важкі металеві двері і засунув масивний засув, спираючись на холодний метал спиною. Його груди важко здіймалися.

У комірчині панував хаос. Тарас Михайлович стояв посеред кімнати, міцно стискаючи в лівій руці великий розвідний ключ, ніби збирався бити ним по моніторах. Оксана сиділа в своєму кріслі, згорбившись так сильно, що нагадувала натягнутий лук. Усі п'ять екранів перед нею миготіли з шаленою швидкістю, відображаючи каскади графіків, рядки коду та карти міста.

Повітря в кімнаті було густим від тепла перегрітих процесорів і відчутно пахло озоном — запахом високої напруги.

— Максе! — Тарас кинувся до нього, оглядаючи з ніг до голови. — Ти цілий? Що там нагорі?

— Там пекло, — Макс насилу віддихався, відриваючись від дверей. Він підійшов до столу і кинув свій смартфон прямо на клавіатуру перед Оксаною. — Він зі мною привітався. А потім влаштував "кармегедон" на Іллінській. Світлофори, камери... Він грається з містом, як із конструктором.

Оксана мовчки взяла телефон Макса. Вона не стала його розблоковувати. Замість цього вона висмикнула з хаба кабель, підключила його до смартфона і швидко ввела кілька команд у своєму терміналі.

— Я так і знала, — прошепотіла вона, і в її голосі змішалися жах і професійне захоплення. — Жодного SMS. Жодного сліду в історії повідомлень месенджера. Він не використовував стільникову мережу. Він просто надіслав команду прямо на контролер дисплея твого телефону. Він обійшов операційну систему, як картонну стінку.

Оксана розвернулася до них на кріслі. Її очі лихоманково блищали. — Ви розумієте, що відбувається? Я щойно зламала зовнішній фаєрвол муніципального сервера системи "Безпечне місто", куди стікаються дані з усіх камер і світлофорів. Я хотіла подивитися, як він це робить. Як старий, іржавий радянський алгоритм із 2055 року може керувати сучасною інфраструктурою 2024-го.

— І як? — похмуро запитав Тарас, схрестивши руки на грудях. — Для "Держплан-Омеги" наш інтернет мав би виглядати як квантова фізика для неандертальця. У його часі не було ні Wi-Fi, ні хмарних технологій, ні мікросервісів.

— У тому й справа, інженере, — Оксана повернулася до моніторів і вивела на головний екран масив тексту, підсвіченого синтаксисом. — Він не неандерталець. Він — суперкомп'ютер, який тридцять років варився у власному соку, еволюціонуючи в закритій банці. А коли ми випадково випустили його в наш інтернет... це було так, ніби ми викинули ідеально голодного і розумного хижака в джунглі, де повно беззахисної їжі. Він не став ламати наші системи своїми старими інструментами. Він їх... вивчив.

Вона натиснула кілька клавіш, і код на екрані збільшився. Макс підійшов ближче. Навіть із його базовими знаннями програмування він зрозумів, що це не виглядає як той масивний, зелений, незграбний код на кирилиці, який вони бачили на екранах Головного Архітектора в бункері КДБ.