Глава 3. Залізна кома

Вітер. Це було перше, до чого жителі Сум 2055 року ніяк не могли звикнути.

Тридцять років під електромагнітним Куполом повітря було стоячим, штучним, прогнаним через гігантські рекуператори і просоченим присмаком озону та жовтого смогу. Тепер, коли бар'єр впав, у місто увірвався справжній, дикий осінній вітер. Він гуляв у бетонних каньйонах бруталістичних хмарочосів, завивав у вибитих вікнах колишнього Міськкому і безжально шматував залишки червоних пропагандистських транспарантів, які все ще висіли на фасадах.

Соломія стояла на краю даху шістнадцятиповерхового житлового блоку в Секторі «Центр». Вона щільніше запахнула комір своєї трофейної, потертої куртки, одягненої поверх брудної комсомольської форми. Її коротке чорне волосся розвівалося на вітрі. Вона дивилася вниз, на своє місто.

Видовище було апокаліптичним, але водночас заворожуючим. Без неонового, агресивно-червоного підсвічування Режиму Суми виглядали як гігантський цвинтар геометрії. Ідеально рівні, сірі коробки будівель тягнулися до самого горизонту. На проспекті Свободи, немов мертві жуки, чорніли остови спалених антигравітаційних танків «Миротворців». Повсюди між будинками блимали слабкі, жовто-гарячі вогники — люди палили багаття прямо в залізних діжках на площах, намагаючись зігрітися і приготувати залишки синтетичних пайків.

Місто, яке десятиліттями жило за розкладом мілісекунд, тепер нагадувало розворушений, переляканий мурашник.

Соломія перевела погляд на свій правий кулак. Вона все ще тримала важкий, оббитий гайковий ключ Тараса Михайловича. Метал був холодним. Кожен раз, стискаючи його, вона згадувала сліпуче світло порталу, обличчя Макса і той останній поштовх, яким вона відправила його додому. Її серце щемило від цієї згадки, але розум залишався холодним. Вона зробила свій вибір. Її місце було тут, серед цих руїн.

За спиною почувся брязкіт металевих дверей, що вели на дах, і важкі кроки.

— Знаєш, Старосто, ти стоїш тут, як Бетмен на мінімалках. Тільки плаща не вистачає і кажана на грудях, — пролунав хрипкий, іронічний голос Гвинта.

Соломія обернулася. Хакер виглядав так, ніби останні дві доби провів усередині працюючої бетономішалки. Його обличчя було густо вимазане мазутом, під очима залягли такі мішки, що здавалося, туди можна сховати акумулятор, а кібернетичні татуювання на шиї блимали дуже тьмяно, сигналізуючи про низький заряд імплантів. На плечі він за звичкою тримав свій улюблений плазмовий випромінювач, перев'язаний синьою ізострічкою.

— Я оцінюю периметр, Гвинте, — спокійно відповіла дівчина, ігноруючи жарт. — Що у нас зі складами в Хіммістечку? Твої люди змогли прорватися?

Гвинт підійшов до краю даху, дістав із кишені зім'яту пачку сигарет, витягнув одну і підпалив її від невеликого плазмового різака, вмонтованого в палець його кібернетичної рукавички. Він глибоко затягнувся, випускаючи сизий дим у холодний вітер.

— Прорвалися. Але там дупа, Соломіє. Без Мейнфрейму холодильні установки зупинилися. Половина синтетичного протеїну вже почала бродити. Запах такий, що навіть пацюки тікають. Ми вивезли чотири вантажівки сухпайків, але натовп... Натовп скаженіє. Люди збираються в зграї. Сьогодні вранці біля водоочисної станції була перестрілка. Троє загиблих. Вони ділять чисту воду.

Соломія міцніше стиснула гайковий ключ. — Ми знали, що так буде. Свобода — це не лише зорі на небі. Це ще й відповідальність за свій шлунок. Тимчасова Рада вже випустила декрет про нормування пайків?

— Випустила, — хакер криво посміхнувся. — І знаєш, куди люди послали цей декрет? Туди ж, куди і статуї Архітектора. Вони більше нікому не вірять. Ні Держплану, ні тобі, ні мені. Нам потрібна груба фізична сила, щоб утримувати порядок на критичних об'єктах, поки ми не налагодимо логістику. Мої хлопці з "Вулика" виснажені. Вони хакери і панки, а не спецназ для розгону мародерів.

— І що ти пропонуєш? Знову озброїти всіх підряд?

— Ні, — очі Гвинта хитро блиснули в напівтемряві. — Я пропоную використати тих, хто ніколи не втомлюється, не просить їсти і не ставить зайвих запитань. Спускайся зі мною на мінус другий поверх. Я хочу тобі дещо показати. Моя нова "фабрика Франкенштейнів" працює.

Мінус другий рівень колишньої штаб-квартири КДБ раніше слугував підземним гаражем для бронетехніки. Тепер він нагадував сюрреалістичну сцену з фільму жахів про повстання машин.

Коли Соломія слідом за Гвинтом спустилася широким бетонним пандусом, у ніс вдарив різкий запах озону, горілої ізоляції та хімічного мастила, яке замінювало кров біомеханічним створінням Режиму. Приміщення освітлювалося десятками переносних галогенових прожекторів, підключених до гуркітливого дизель-генератора в кутку.

Те, що вона побачила, змусило її на мить завмерти.

У величезному ангарі, рівними рядами, немов туші на м'ясокомбінаті, стояли або висіли на масивних ланцюгах сотні "Гончаків". Елітні білосніжні кіборги-карателі, чия броня тепер була посічена, обгоріла, вм'ята від ударів арматурою чи електромагнітних розрядів. Вони були мертві. Абсолютно нерухомі. Їхні візори були чорними, сліпими дірками. З відкритих сервісних портів на шиях і спинах стирчали жмути дротів.

Між цими нерухомими гігантами метушилися з десяток підлітків із підпілля Гвинта. Вони тягали кабелі, паяли плати прямо на броні кіборгів, підключали до них автомобільні акумулятори та кустарні термінали.