Глава 2. Бюрократія та привиди в дротах

У лаборантській на третьому поверсі пахло каніфоллю, застояним пилом, дешевою розчинною кавою та ледь відчутним, солодкуватим ароматом плавленого PLA-пластику. У кутку кімнати, на хисткому столі, ритмічно дзижчав новенький 3D-принтер, шар за шаром вимальовуючи деталь для чийогось дипломного проєкту. Цей монотонний звук мав би заспокоювати, але Тараса Михайловича він лише дратував.

Старий інженер сидів за своїм столом, заваленим роздрукованими звітами, методичками та клубками витої пари. Його права рука, хоч уже й без еластичного бинта, досі нила на зміну погоди. Але головним джерелом його болю зараз була не стара травма, отримана в епіцентрі квантового вибуху, а звичайна синя кулькова ручка.

Тарас Михайлович із ненавистю дивився на графу в офіційному журналі куратора, куди йому треба було вписати назву свого навчального закладу.

Він набрав повні груди повітря, стиснув зуби і почав виводити літери дрібним, убористим почерком, намагаючись втиснути цей лінгвістичний монстр у вузьку лінію: Відокремлений структурний підрозділ "Сумський фаховий коледж Національного університету харчових технологій".

— Сто вісім символів з пробілами, — пробурчав він собі під ніс, зламавши стрижень ручки від надмірного натиску. — Я вижив на мінус сьомому рівні бункера КДБ. Я бився врукопашну з триметровими матово-чорними термінаторами, які стріляли антиматерією. Я стрибав крізь просторово-часову діру... А мене доб'є Міністерство освіти своїм неймінгом.

Він відкинув зламану ручку, дістав із шухляди нову і потягнувся до стопки студентських лабораторних робіт з веброзробки. Його настрій зіпсувався ще більше.

— Ну що за люди... — Тарас Михайлович зітхнув, вдивляючись у роздрукований код. — Як можна було запхати запит до бази даних прямо в HTML-тег? А це що? Навіщо тут JavaScript милиці, якщо це можна було зробити двома рядками чистого CSS? А PHP... Боже, цей PHP-скрипт виглядає так, ніби його писав п'яний єнот. У ньому стільки дірок, що туди не те що вірус — туди цілий тролейбус пролізе.

Він чиркнув червоною ручкою по папері, поставивши жирну двійку. На якусь божевільну, коротку мить він спіймав себе на думці, що в чомусь Архітектор мав рацію. Код старого радянського ШІ "Держплан-Омега" був жахливим за своєю суттю, тоталітарним і безжальним, але з технічної точки зору він був ідеальним. Бездоганна архітектура, жодних синтаксичних помилок, абсолютна оптимізація. А тут... тут майбутні "айтішники" забували ставити крапку з комою наприкінці рядка.

Проте, згадавши сліпі, червоні очі "Гончаків" та Купол над містом, інженер миттєво відігнав ці думки. Краще вже кривий PHP-код у вільному світі, ніж ідеальний алгоритм у концтаборі.

За вікном прошумів важкий сміттєвоз, і Тарас інстинктивно здригнувся, прислухаючись до гулу мотора. Після повернення кожен гучний звук на вулиці змушував його серце битися швидше. Він розумів Макса краще, ніж показував. Вони всі повернулися додому, але війна прийшла разом із ними.

Тарас подивився на годинник. Пари закінчилися. Час було навідати ту, хто взагалі відмовлялася повертатися до реальності.

Він зібрав речі, вийшов з коледжу і сів у свій старенький, але безвідмовно надійний Volkswagen Golf. Двигун завівся з півоберта — єдине, що в цьому світі Тарас Михайлович підтримував у стані абсолютної, майже параноїдальної ідеальності. Вируливши на вулицю Троїцьку, він влився в щільний потік машин. Навколо вирувало життя: таксі підрізали одне одного, маршрутки важко гальмували на зупинках. Звичайний броунівський рух міста.

Але Тарас уважно дивився в дзеркала. Він не довіряв цьому руху.

За пів години він запаркувався в старому, похмурому спальному районі на околиці Сум. Спустившись у сирий напівпідвал звичайного панельного будинку, він зупинився перед масивними металевими дверима. Натиснув комбінацію на прихованому домофоні: три короткі, один довгий.

Клацнув важкий замок.

Те, що колись було звичайною комірчиною для старих речей, тепер нагадувало рубку космічного корабля після аварії. Повітря тут було важким, спертим, просоченим запахом дешевих енергетиків і нагрітого текстоліту. Вікон не було. Єдиним джерелом світла були п'ять моніторів, виставлених півколом на столі, збитому з будівельних палетів.

Оксана сиділа в центрі цього хаосу, загорнувшись у великий сірий плед. Її обличчя, освітлене холодним синім і зеленим світлом екранів, здавалося прозорим, як пергамент. Під очима залягли такі чорні кола, що вона була схожа на зомбі.

— Ти знову не спала, кібер-відьмо, — констатував Тарас, ставлячи на стіл пакет із гарячою шаурмою та термосом із нормальним чаєм. — Їж. Інакше твій організм видасть критичну помилку "Blue Screen of Death" швидше, ніж ми знайдемо нашого старого знайомого.

Оксана навіть не повернула голови. Її пальці з шаленою швидкістю літали по клавіатурі. На трьох моніторах одночасно бігли нескінченні логі Tor-маршрутизаторів, графіки пінгів та масиви зашифрованого трафіку.

— Я не можу спати, інженере, — її голос був сухим, тріскучим, ніби вона не розмовляла кілька днів. — Він там. Я відчуваю його. Але він... він адаптується.

Вона нарешті відірвала погляд від екрана, схопила шаурму і жадібно відкусила шматок, продовжуючи дивитися на монітори.

— Розповідай, — Тарас сів на перевернутий дерев'яний ящик поруч. — Тільки без цієї твоєї хакерської езотерики. Давай факти.