Глава 1. Проблеми янголів

Слід зауважити, той жовтень в Києві вже не був таким аномально теплим, як минулий.

Торішній, казали, побив рекорд за останні 137 років. А може й за тисячу, бо хто ж ту температуру раніше фіксував.

В цілому ж осінь невпинно теплішала вже не перший рік. Доходило до кумедного — повторно розквітали легендарні київські каштани, чиїми мальовничими фото рясніли усі стрічки соцмереж. Городяни жартували, що незабаром нас чекають два врожаї, наче в Греції, і не квапились ховати літні
речі на дальні полиці шаф.

А більш за всіх подібними метаморфозами були задоволені безхатьки та пихаті київські коти, що безтурботно мружились на делікатне і лагідне жовтневе сонечко.

Рік був буремний. Запам’ятався він історичним розколом православної церкви, численними протестами по всьому світу та зростанням міжнародної напруги. В Парижі палав Нотр-Дам, в Алжирі бунтували проти влади, в Японії на трон зійшов новий імператор. Одним словом, життя кипіло і вирувало.

А на додачу то був буквально останній рік нашого відносно нормального життя. Далі все перевернулося з ніг на голову та пішло шкереберть.

Втім, все вищеописане, треба зізнатися, не має жоднісінького відношення до нашої історії.

А почалася вона так.

У місті каштанів тоді стояв чарівний оксамитовий вечір.

Дерева вже сивіли жовтизною, переливались трагічною палітрою відмираючої листви, хоча й ще тішили око своїми пишними густими кронами.

Час від часу безтурботні вулиці обдував обережний вітерець. Повітря було просякнуто тою самою затишною осінньою сумішшю ароматів з жухлого листя, далекого димку та легкої прозорої туги за літом. Так пахнуть втрачені можливості.

В подібні вечори завжди світло і солодко щемить у серці, а чому саме — нікому достеменно невідомо.

Брукованими доріжками Володимирської гірки прогулювалися поодинокі й парні перехожі. Прогулювалися пішки, підтюпцем, на велосипедах, орендованих електросамокатах — як завгодно, хіба тільки не верхи.

А, втім, і руда кобила з пасажиром на спині навряд чи б когось тут здивувала. Атмосфера була гулящою, наче добряче підпита дівка.

Виключення з усіх добропорядних громадян становив високий, за метр дев’яносто, худорлявий хлопець із скуйовдженим кучерявим волоссям. Він сховався у загадковій темряві глухого кутку парку — аж ген на схилах за огорожею.

Що ж це за дивак, якого в той чарівний вечір не вабили ані дівчата, ані затишні подільські ресторанчики, ані вуличні музики?

Відразу можу розповісти вам про нього, приміром, два цікавих факти.

По-перше, він був лівша.

Та давайте будемо відверті — це не дуже цікавий факт. Скільки їх на світі — сила-силенна! Можна хоч цілу країну з них створити якщо якийсь там президент не буде скнарою і виділить під таку чудернацьку затію клапоть землі.

Тож перейдемо одразу до іншого факту. 

Свій тридцятий день народження Арсеній зустрічав досить незвично — наодинці. Компанію йому складала хіба лише широка білизняна мотузка.

Хвороблива ідея суїциду формувалась в цій макітрі роками. І ось, тридцятирічний ювілей спрацював, наче спусковий гачок.

«Тепер або ніколи!» — урочисто вирішив він.

Чаша гіркої долі випита до краплі. Безглузде життя, лишилось позаду зораним полем. Стежка врешті-решт добігла свого кінця, незважаючи на те, що продавчині ще й досі подеколи запитували в хлопчини паспорт при купівлі міцних напоїв.

Тверде, мов кремінь, рішення було прийняте та доповнене елегантною ідеєю — піти у вічність рівно о 00:07, саме в час, коли він і з’явився на цей злиденний світ.

Для цього було придбано:
1) Біло-зелену смугасту мотузку в «Епіцентрі».
2) Пляшку горілки в «АТБ».
3) Товсту свічку в Кирилівській церкві.

— Вчення не створив, учнів розтринькав, — п’яно цитував він заплітаючи вузол лінча.

Справа просувалася досить туго. Наш новий знайомий не був, відверто кажучи, досить вправним і в тверезому стані. А вже на хмільну голову, здається, міг порізатися й мочалкою.

Процес складання мотузки втроє ще так-сяк собі вдався. А от вже на моменті намотування шлагів над петлею почалася якась суцільна нісенітниця. Клята обмотка навідріз відмовлялася триматися як слід, і дратівливо звисала донизу, наче соплі дитинки з розумовими відхиленнями.

Арсеній скиглив від люті, вживаючи усі чувані й нечувані слова найрізноманітніших мов та епох. Проте справи це на жоден мізинець не покращувало.

— Дибіляра така! — кректав він, у ковирнадцятий раз, накручуючи вільний, звисаючий кінець. — От буквально ВСЕ в житті через одне місце. Народила ж тебе мамка… Навіть здохнути нормально не може, опудало!

Намагаючись підсвітити вузол запальничкою, наш герой випадково підпалив мотузку. Тривожне осіннє повітря вмить сповнилося ароматом смаленої ганчірки, а Арсеній від безсилого гніву скажено завив на місяць, мов тасманійський сумчастий вовк.

Проте п’яна настирливість зробила своє — такий- сякий вузол було заплетено. Покажіть ви його свого часу якомусь приреченому до страти темношкірому на бавовняних плантаціях Алабами, він мабуть завчасно сконав би від реготу, так і не дочекавшись суворого суду Лінча. Та все ж для завалящого суїциду він годився.