36. Зустріч

Діана з букетом квітів іде вузькою доріжкою. Попереду вона бачить знайому постать.

— Добрий день, Артем Володимирович.

— Добрий день, Діана.

Вона мовчки підходить до могили й кладе квіти.

Артем робить крок назад.

— Я, напевно, піду...

— Зачекайте.

Він зупиняється.

— Вона знала, що ви сьогодні будете тут.

— Не зрозумів.

— Рік тому, у день аварії, вона прийшла до мене й говорила так, наче прощалася. Чорт, я ж відчувала, що вона прощається... — плаче. — Це була не випадкова аварія. Після її уходу я знайшла у себе в сумці два листи. У моєму було написано, що сьогодні, на цьому місці, я зустріну вас і маю віддати цей лист. Це було її останнє бажання.

Діана дивиться на її фотографію.

— А вона все ж таки стримала свою обіцянку. Ми все ж таки зустрілися втрьох після вашого одужання.

Діана довго мовчить, дивлячись на конверт у його руках.

— Є ще дещо, що я повинна вам сказати.

Артем підводить на неї погляд.

— Я знала Віку багато років. І, мабуть, ніхто не знав її так, як я.

Вона сумно всміхається.

— Ви були для неї всім. Не частиною життя... а самим життям. Вона любила вас так, як, напевно, люблять лише раз.

Діана робить глибокий вдих.

— Тому... що б не було написано в цьому листі, я хочу, щоб ви знали одну річ.

Її голос ледь помітно тремтить.

— Якщо Віка прийняла якесь рішення... значить, у той момент вона щиро вірила, що іншого виходу немає.

Вона заплющує очі.

— Я не прошу вас із нею погоджуватися. І не прошу її пробачати.

Діана дивиться на фотографію.

— Я лише прошу пам'ятати, наскільки сильно вона вас любила.

Артем розгублено бере лист до рук, сідає й починає його відкривати. Діана залишає його.