35. Вікторія

Я тихо повернулася до палати. За той час, поки мене не було, нічого не змінилося. Монітор так само рівно відбивав удари його серця, апарат штучної вентиляції легень монотонно нагнітав повітря, а Артем лежав нерухомо, ніби просто заснув після важкого чергування. Я повільно підійшла до ліжка, сіла поруч і обережно взяла його долоню у свої руки. Вона була холодною, майже крижаною. Я зігрівала її своїм теплом, ніби це ще могло щось змінити.

— Привіт, коханий... Я знову прийшла до тебе. Знаєш, Діана щойно сказала, що після того, як ти одужаєш, ми всі троє підемо вечеряти. Вона вже все вирішила за нас. Тож тобі навіть не дозволять відмовитися. Я усміхнулася крізь сльози й легенько погладила його пальці. — Чуєш? У тебе просто немає іншого вибору. Ти повинен прокинутися.

Я дивилася на його обличчя так уважно, ніби чекала, що ось зараз він насупиться, розплющить очі й скаже, що я даремно панікую. Але він мовчав. Лише рівний звук монітора нагадував, що він усе ще тут.

— Обіцяй мені, що ти не здасися. Обіцяй, що прокинешся й знову підеш своїми лікарняними коридорами, будеш бурчати на інтернів, сперечатися з Артуром, забуватимеш пообідати, а потім робитимеш вигляд, що зовсім не втомився. Обіцяй, що знову станеш біля операційного столу й будеш рятувати людей так, як умієш лише ти. У тебе це виходить краще за всіх. Ти потрібен їм... дуже потрібен.

Я міцніше стиснула його долоню, відчуваючи, як по щоках одна за одною котяться сльози.

— Ти потрібен Артуру. Він сьогодні плакав, хоча, мабуть, ніколи не дозволив би собі зробити це при комусь іншому. Він каже, що вже не знає, як тебе врятувати, але все одно не перестає шукати вихід. Ти ж знаєш його... він ніколи не здається. Не змушуй його програти цю боротьбу.

Я опустила голову й притулилася чолом до його руки, намагаючись запам'ятати кожну мить, кожен дотик, кожен удар його серця, який ще відбивався на екрані монітора.

— І мені ти теж потрібен... Дуже потрібен. Я ще стільки всього не встигла тобі сказати. Ми ще не прожили наше життя. Ми ж тільки знайшли одне одного. Це несправедливо... Чуєш? Так не повинно бути.

Я підвела голову, обережно прибрала пасмо волосся з його чола й ледь усміхнулася, хоча всередині все розривалося від болю.

— Я дуже тебе люблю. Напевно, сильніше, ніж умію сказати словами. І я хочу, щоб, коли ти відкриєш очі, ти більше ніколи не сумнівався в цьому. Просто живи, добре? Живи так, як ти завжди жив. Допомагай людям, смійся, дратуй мене своїм упертим характером, змушуй мене хвилюватися, запізнюйся на вечерю через термінові операції... Просто живи.

Я нахилилася й ніжно поцілувала його в чоло, затримавшись на кілька секунд. Потім знову подивилася на нього, провела пальцями по його щоці й тихо прошепотіла:

— Я вірю, що ти прокинешся. І коли це станеться... пообіцяй, що більше ніколи не змусиш мене так боятися. І пам'ятай, я завжди буду поруч.

День за містом був якийсь зовсім паршивий — сірий, вогкий і важкий. На порожній трасі гудів тільки мій мотор. Я викручувала газ, змушуючи мотоцикл розганятися все швидше й швидше, а холодне повітря боляче било в обличчя. Асфальт блищав, як дзеркало, від денної вологи.

Я різко з'їхала на узбіччя біля повороту над яром. Зупинилася, поворотним ключем вимкнула запалювання, і мотор нарешті затих. Навколо запала важка, гнітюча тиша, у якій чути було лише дрібний дощ та моє рване дихання. У сірому мареві попереду чітко вимальовувався масивний бетонний відбійник.

Пальці так замерзли й тремтіли, що я ледве витягла телефон. Долоні ходили ходуном, але в голові панувала якась страшна, кришталева чіткість.

Спочатку я набрала швидку.

— Диспетчерська, слухаю, — пролунав спокійний жіночий голос.

Я зробила глибокий видих і зіграла найважливішу роль у своєму житті — змусила голос звучати розпачливо й перелякано, як у випадкового свідка:

— Алло! Тут аварія за містом! Жахлива! Траса, п'ятнадцятий кілометр, поворот до ярів! Дівчина на мотоциклі на повній швидкості влетіла у відбійник! Вона непритомна, там важка травма голови... але серце! Серце ще б'ється!

— Дівчино, заспокойтеся! Ви поруч? Бригада виїжджає!

— Вона сама не дихає, чуєте?! Сюди потрібна реанімація! — перебила я, ковтаючи сльози. — Пишіть номер її родича, я напам'ять знала кожну цифру його телефону: 097... — я скоромовкою продиктувала номер Артура. — Подзвоніть йому негайно! І везіть її тільки в обласну! Чуєте мене?! Тільки туди, там готова реанімація!

Я скинула виклик. Серце калатало десь у горлі.

Наступним я набрала Артура. Він одразу взяв слухавку.

— Артур Костянтинович...

— Віка? Де ти? Я вже пів клініки обійшов. Що сталося?

— Послухайте мене, будь ласка. Не перебивайте. У мене зовсім мало часу.

— Про що ти говориш?

— Просто вислухайте.

На тому кінці запала тиша.

— Ви казали, що лікар не має права здаватися.

— Так. І зараз я теж не збираюся здаватися. Скажи, де ти.

— Я знаю. Саме тому хочу попросити вас про одну річ. Коли дуже скоро з'явиться шанс урятувати Артема... зробіть усе можливе. Не вагайтеся жодної секунди.

— Віка... Чому ти так говориш?

— На вашому столі лежить конверт. Ви його знайдете. Там є все, що може вам знадобитися. Просто довіртеся мені.

— Я нічого не розумію.

— Потім зрозумієте.

— Віка, будь ласка, скажи, де ти.

Я заплющила очі, але не відповіла.

— Пообіцяйте мені лише одне.

— Що?

— Боріться за нього. Не відпускайте його.

Артур важко видихнув.

— Я й так це роблю.

— Я знаю... Саме тому й телефоную вам.

Кілька секунд ми мовчали.

— І ще... якщо одного дня він запитає про мене... не дозволяйте йому звинувачувати себе.

— Віка...

— Артур, будь ласка. Це дуже важливо. Пообіцяйте.

— Добре, обіцяю.

— Дякую... Прощавайте.

Кладу слухавку й починаю кричати вголос на всю вулицю. Заводжу мотоцикл.