33. Вікторія

Усю ніч я просиділа біля його ліжка, тримаючи холодну долоню у своїх руках. Не пам'ятаю, чи засинала взагалі. Лише інколи схиляла голову на край ліжка, заплющувала очі на кілька хвилин, а потім різко прокидалася від кожного звуку монітора, боячись знову почути той довгий безперервний писк.

За вікнами повільно світало. Перші промені сонця ледь торкнулися стіни палати, коли двері тихо відчинилися.

До реанімації зайшов Артур Костянтинович.

Він виглядав так, ніби постарів на кілька років за одну ніч. Під очима залягли темні кола, халат був зім'ятий, а в руках він тримав історію хвороби Артема. Він мовчки підійшов до монітора, уважно подивився на показники, після чого перевів погляд на мене.

— Ти так і не пішла додому?

Я лише похитала головою.

— Не змогла.

Він повільно видихнув і сів на стілець навпроти. Кілька хвилин ми мовчали.

Я дивилася на Артема, а Артур — кудись у підлогу.

— Як він? — тихо запитала я.

Артур заплющив очі.

— Після вчорашньої зупинки серця його стан став ще важчим.

Я мовчала.

— Ми підтримуємо роботу організму апаратами. Даємо все можливе. Але...

Він замовк.

— Але що?

Його щелепи напружилися.

— Я не знаю, що ще можу зробити.

Я повільно перевела погляд на нього. Вперше за весь час я побачила, що він ледве стримує сльози.

— Артур...

Він нервово потер долонями обличчя.

— Я лікар, Віка. Я звик боротися до кінця. Звик знаходити рішення навіть тоді, коли його майже немає. Але зараз... — він опустив голову. — Зараз я безсилий.

Його голос затремтів.

— Він не просто мій пацієнт.

Я мовчки дивилася на нього.

— Він мій друг.

Останні слова прозвучали майже пошепки.

Артур відвернувся, але я все одно побачила, як по його щоці повільно скотилася сльоза. Він швидко витер її долонею, ніби соромився власної слабкості.

— Я не можу його втратити, — хрипко промовив він. — Але, здається... уже надто пізно.

У палаті знову запала тиша. Було чути лише рівномірний звук монітора й тихе шипіння апарата штучної вентиляції легень. Я опустила очі.

На невеликому столику біля ліжка лежав білий конверт, який я вночі поклала туди, навіть не помітивши цього. Той самий. Я дивилася на нього мовчки. На звичайний паперовий конверт, усередині якого лежало кілька аркушів із цифрами, що від учора не виходили в мене з голови.

Повний збіг.

98%.

Я не відводила від нього погляду.

У голові повільно починала народжуватися одна-єдина думка. Така страшна, така неможлива, що я ще боялася навіть вимовити її про себе. Але чим довше дивилася на цей конверт, тим голосніше вона звучала всередині.

Я знайшла Діану в сестринській. Вона стояла біля столу й готувала ліки для ранкового обходу. Почувши, як відчинилися двері, вона одразу обернулася.

— Віко...

Її усмішка зникла майже миттєво.

— Як Артем?

Я мовчки простягнула їй стаканчик.

— Це тобі.

Вона взяла каву, але очей із мене не зводила.

— Дякую... То як він?

Я повільно опустилася на стілець.

— Без змін.

Діана важко видихнула й сіла поруч.

— Я всю ніч про нього думала.

Я мовчки дивилася на пару, що піднімалася над кавою.

— Він сильний, — тихо сказала вона. — Він обов'язково впорається.

Я лише ледь усміхнулася.

— Хотілося б у це вірити.

Кілька секунд ми сиділи мовчки.

— Діано...

— М?

— Я ніколи не казала тобі, як сильно тебе люблю.

Вона здивовано засміялася.

— Ого. Це кава так на тебе подіяла?

Я теж усміхнулася.

— Ні. Просто... захотілося сказати.

Вона легенько штовхнула мене плечем.

— Я й без слів це знаю.

Я похитала головою.

— Ні. Людям треба говорити такі речі.

Діана уважно подивилася на мене.

— Щось сталося?

— Просто виснажилася.

Вона кивнула, ніби повірила.

— Дякую тобі.

— За що?

— За все. За те, що була поруч. За те, що слухала мене. За те, що сварила, коли я робила дурниці. За те, що не залишила мене саму тоді, коли мені найбільше це було потрібно.

Діана мовчала кілька секунд. Потім поставила стаканчик на стіл і міцно обійняла мене.

— Дурненька... Ми ж сім'я.

У мене защеміло в грудях. Я обійняла її у відповідь.

— Дякую.

— Та за що ти весь час дякуєш?

Я відсторонилася й усміхнулася.

— Бо мені дуже пощастило зустріти тебе.

Діана похитала головою.

— Це мені пощастило.

— Після загибелі батьків ти одна в мене залишилася. Ну... звісно, не забуваємо про нашого маленького мужчинчика Максіка.

— Ну, слава Богу, — засміялася Діана. — Бо він би образився.

Я теж не стримала усмішки.

— Це точно.

На мить між нами запала тиша. Діана дивилася на мене з тією самою теплою усмішкою, яку я знала вже багато років.

— Вікулю... Я дуже сильно тебе люблю. Ти стала для мене рідною душею.

Я відчула, як у грудях щось боляче стиснулося.

— І я тебе дуже сильно люблю.

Мій голос прозвучав тихіше, ніж я хотіла.

— Пам'ятай про це, чуєш? Завжди пам'ятай.

Вона знову зробила ковток кави й усміхнулася.

— До речі, після того як Артем одужає, ми всі троє підемо вечеряти. І цього разу ти вже не відмовишся.

Я подивилася на неї трохи довше, ніж зазвичай.

— Домовилися.